Розділ 25

Я сам запропонував Насті повечеряти разом. Не в моєму кабінеті між дзвінками, не в машині за кілька хвилин до чергової зустрічі й не в якомусь закладі, звідки ми мали роз’їхатися окремо, щойно хтось із нас побачить знайоме обличчя. Цього разу я хотів нормального вечора, без постійного погляду на годинник і відчуття, що кожна хвилина нашої близькості в мене позичена.

— Ти серйозно? — Настя перепитала, коли я сказав їй про свої плани.

— А схоже, що я жартую?

— З тобою ніколи не знаєш. Ти можеш призначити мені зустріч о шостій, а о пів на сьому згадати, що в тебе з’явилися важливіші справи.

— Таке було лише один раз.

— Три.

— Ти рахувала?

— Звісно. Я взагалі дуже уважна до деталей, Максиме Андрійовичу.

Вона навмисно вимовила моє ім’я з цим офіційним звертанням, і я похитав головою, стримуючи усмішку.

— Увечері жодних Андрійовичів. Домовилися?

— Подивимося, як поводитимешся.

Я не втримався й нахилився до неї, поцілувавши в скроню. Настя усміхнулася, але відразу озирнулася на двері мого кабінету, нагадуючи мені, що ми все ще на роботі. Вона завжди краще за мене пам’ятала про обережність, і часом мені здавалося, що це я мав би вчитися в неї стриманості.

Увечері я забрав її неподалік від будинку. Вона вийшла в темному пальті, з розпущеним волоссям, і, щойно сіла в машину, повернулася до мене з тією усмішкою, через яку я забував усі заготовлені фрази.

— Ну що, куди ми їдемо?

— Повечеряти.

— Це я вже зрозуміла. Я запитую, куди саме.

— Сюрприз.

— Не люблю сюрпризи.

— Неправда. Ти просто любиш знати все наперед.

— А ти любиш удавати, що загадковий.

Я засміявся й узяв її руку, перш ніж рушити з місця. Вона переплела наші пальці й більше нічого не запитувала. Дорогою ми говорили про дрібниці: про її плани на вихідні, про колег, про якийсь фільм, який вона давно хотіла подивитися. Я слухав її й ловив себе на думці, що мені подобається навіть те, як вона розповідає звичайні історії, перескакує з однієї теми на іншу, сміється посеред речення, а потім повертається до того, що забула договорити.

У ресторані ми сіли за столик біля вікна. Місце було затишним, зі спокійним освітленням і тихою музикою, яка не заважала розмовляти. Настя зняла пальто, влаштувалася навпроти мене й узяла меню.

— Я замовлю щось дороге, — попередила вона.

— Нарешті. А то я вже почав хвилюватися, що ти не користуєшся моїм становищем.

— Не спокушай мене, бо я ще десерт замовлю.

— Два.

Вона підняла очі від меню.

— Ти сьогодні якийсь підозріло щедрий.

— Можливо, я просто хочу тебе побалувати.

Настя на мить замовкла, а тоді усміхнулася вже без жартів.

— Мені подобається, коли ти такий.

— Який?

— Коли ти просто зі мною. Без своїх нескінченних справ, важливих дзвінків і цього виразу обличчя, ніби ти зараз вирішуєш долю світу.

— Доля світу може почекати до завтра.

— Оце вже більше схоже на правду.

Вона простягнула руку через стіл, і я накрив її долоню своєю. Мені хотілося запам’ятати цей вечір саме таким: її пальці в моїй руці, тепле світло на обличчі, усмішка, яку не потрібно було випрошувати, і дивне відчуття, що я нарешті перебуваю там, де хочу бути.

Телефон завібрував, коли нам принесли основні страви.

Я навіть не збирався дивитися на екран, але побачив ім’я Олени й мимоволі напружився.

«Ти де? Діти запитують, коли ти будеш».

Я відсунув телефон трохи далі й повернувся до Насті.

— Усе добре? — запитала вона.

— Так. Дружина.

Я не знав, навіщо сказав це вголос. Можливо, тому, що не хотів брехати Насті в ту мить, коли вона сиділа навпроти мене й дивилася так довірливо. А можливо, тому, що сам потребував нагадування про реальність, від якої намагався втекти хоча б на кілька годин.

Настя опустила погляд до своєї тарілки.

— Відповіси їй?

Я знову взяв телефон.

«Затримався на роботі. Буду пізніше».

Повідомлення було коротким, звичним і зручним. Я відправив його, перш ніж устиг подумати, наскільки жалюгідно виглядає ця брехня на тлі вечора, який я сам назвав особливим.

— Вона чекає на тебе? — тихо запитала Настя.

— Так. Ми домовлялися, що я повечеряю вдома.

— А ти тут.

У її голосі не було докору, і саме це змусило мене підвести на неї очі.

— Я хочу бути тут, Настю.

— Я знаю.

Вона сказала це просто, без усмішки, і я відчув, як сильно мені захотілося обійняти її просто зараз. Пояснити, що цей вечір для мене не випадковість, що я не сприймаю її як розвагу між робочими зустрічами й сімейними обов’язками. Але будь-які слова здавалися недостатніми, коли я сам не міг відповісти на запитання, що буде з нами завтра.

Тому я просто потягнувся до її руки.

— Давай сьогодні не будемо про це, добре?

Настя подивилася на мене, потім стиснула мої пальці.

— Добре. Сьогодні ми просто вечеряємо.

І я був вдячний їй за цю можливість, хоча розумів, що вона не може тривати вічно.

Ми замовили десерт, і Настя змусила мене скуштувати її, хоча я запевняв, що мені вистачить власного. Вона сміялася з того, як я намагався переконати її, що обрав кращий варіант, а потім сама визнала, що мій справді смачніший. Ми сперечалися через дрібниці, згадували смішні робочі ситуації, і я вперше за довгий час не відчував потреби постійно контролювати кожне слово.

Коли я відвіз її додому, вона не поспішала виходити з машини.

— Дякую за вечір, — сказала Настя.

— Це ти мені дякуєш? Я ж сам тебе сюди запросив.

— Тоді дякую за те, що цього разу ти не скасував усе в останню хвилину.

— Ти ще довго згадуватимеш мені ті три рази?

— Щонайменше до четвертого.

Я засміявся, а вона нахилилася й поцілувала мене. Спочатку легко, майже жартома, але, коли я торкнувся її щоки й притягнув ближче, поцілунок став довшим. Мені не хотілося відпускати її. Хотілося піднятися з нею до квартири, залишитися поруч до ранку й хоча б на одну ніч не думати про те, що на мене чекає за іншими дверима.