Розділ 24

Наступного ранку я приїхав до офісу раніше, ніж зазвичай. Удома майже не спав, хоча нічого особливого не сталося. Олена більше не поверталася до вчорашньої розмови, поводилася звично, говорила про дітей, запитувала, чи не забув я про зустріч наприкінці тижня, а перед виходом навіть поцілувала мене в щоку. Усе було так, як мало бути в нормальній родині, і, можливо, саме це дратувало найбільше. Я міг продовжувати жити так само, як жив раніше, якби не одна людина, думки про яку тепер супроводжували мене всюди.

Настя прийшла на роботу трохи пізніше. Я помітив її ще через скляні двері, коли вона знімала пальто й щось розповідала Ірині, усміхаючись так щиро, що я мимоволі затримав на ній погляд. Вона не знала, що я дивлюся, і в цю мить здавалася зовсім не тією серйозною дівчиною, яка могла сперечатися зі мною через робочі рішення й відстоювати власну думку, навіть коли я дивився на неї так, що інші воліли б одразу погодитися.

Мені подобалася ця її риса. Настя ніколи не намагалася бути зручною для мене, не підлаштовувалася під мій настрій і не дивилася на мене так, наче сам факт моєї уваги був для неї найбільшим досягненням. Вона могла образитися, розсердитися, пожартувати з мене, а потім підійти й запитати, чи я сьогодні взагалі збирався обідати. Поруч із нею я дедалі частіше ловив себе на тому, що мені не потрібно нікого вдавати.

Коли вона нарешті зайшла до мого кабінету з папкою документів, я вже встиг двічі перечитати той самий абзац у звіті.

— Ти сьогодні якийсь задуманий, — сказала вона, поклавши папку на стіл.

— А зазвичай я веселий і безтурботний?

— Ні, зазвичай ти просто дивишся на людей так, ніби вони особисто винні в усіх проблемах світової економіки.

Я засміявся, несподівано навіть для самого себе.

— Ти надто смілива для людини, яка прийшла до мене з документами на підпис.

— Я знаю, де лежать ці документи, і знаю, що ти їх підпишеш, якщо я не стоятиму над душею ще пів години.

— Самовпевненість тобі не дуже личить.

— А мені здається, мені личить майже все.

Вона сказала це з такою серйозною міною, що я знову усміхнувся. Настя теж усміхнулася, але, помітивши мій погляд, трохи змінилася в обличчі. Її усмішка стала тихішою, а очі затрималися на мені довше, ніж дозволяла звичайна робоча розмова.

— Що? — запитала вона.

— Нічого.

— Максиме.

Мені подобалося, як вона вимовляла моє ім’я, коли ми залишалися самі. Без «Андрійович», без тієї дистанції, яку я сам колись установив між нами. У її голосі не було ні страху, ні бажання мені догодити, лише вона сама, і часом цього виявлялося достатньо, щоб я забував, де перебуваю.

— Просто дивлюся на тебе, — відповів я.

— Це я вже помітила.

— І що ти збираєшся з цим робити?

— Поки що нічого. У мене взагалі-то робота.

Вона розвернулася до дверей, але я встиг перехопити її за руку. Не різко, лише затримав на кілька секунд, перш ніж вона пішла. Настя озирнулася, і я відпустив її пальці, хоча зовсім не хотів цього робити.

— Зайди до мене після обіду, — сказав я.

— У тебе є для мене ще документи?

— Ні.

— Тоді що?

Я подивився на неї, намагаючись підібрати відповідь, яка не звучала б надто відверто навіть для нас двох.

— Хочу побути з тобою кілька хвилин.

Вона більше не жартувала. Лише ледь помітно всміхнулася, і в цій усмішці було стільки тепла, що я раптом відчув себе людиною, яка чекає на щось хороше.

— Добре, — сказала вона й вийшла.

Я дивився на зачинені двері ще кілька секунд, перш ніж повернутися до роботи. Мені було соромно визнавати, наскільки сильно я чекав навіть таких дрібниць. Раніше мій день складався з зустрічей, цифр, рішень і планів, які я звик контролювати. Тепер у ньому з’явилася людина, через яку я міг кілька разів за годину подивитися на годинник, хоча знав, що побачу її не раніше, ніж за кілька годин.

Після обіду Настя справді прийшла. Цього разу без документів і без звичного ділового виразу обличчя. Вона зачинила двері, сперлася на них спиною й подивилася на мене з удаваною підозрою.

— Ну, я прийшла. Сподіваюся, причина поважна, бо я залишила Ірину саму розбиратися з постачальниками.

— Мені варто відчути провину?

— Було б непогано.

Я підвівся з-за столу й підійшов до неї. Вона не відступила, тільки трохи закинула голову, стежачи за мною поглядом.

— Я скучив, — сказав я.

Це прозвучало простіше, ніж я очікував. Без пояснень, без спроб перетворити звичайне людське почуття на щось менш небезпечне. Я справді скучив за нею, хоча бачив її лише кілька годин тому.

Настя опустила очі, і я помітив, як змінилася її усмішка.

— Ти бачив мене зранку.

— Знаю.

— І вчора ми теж бачилися.

— Настю, ти хочеш, щоб я перестав сумувати за тобою, чи просто нагадуєш мені розклад наших зустрічей?

Вона тихо засміялася й поклала долоні мені на груди.

— Просто хочу зрозуміти, наскільки все серйозно.

Я накрив її руки своїми. Міг би віджартуватися, сказати щось легке, аби не відповідати на запитання, яке стояло між нами вже давно. Але вона дивилася на мене без вимоги й без докору, і мені раптом захотілося бути з нею чесним хоча б у тому, що я міг їй дати зараз.

— Серйозно настільки, що я вже не знаю, як раніше обходився без тебе.

Настя кілька секунд мовчала, а потім сама потягнулася до мене й поцілувала. Я обійняв її за талію, притягнув ближче й відповів на поцілунок, забувши про годинник, незакінчені справи та людей, які могли будь-якої миті постукати у двері. У її близькості не було нічого, що вимагало б від мене негайних обіцянок. Вона просто була поруч, тепла, справжня, і я вперше за довгий час дозволив собі не думати про те, що буде після.

Коли ми нарешті відсторонилися одне від одного, Настя не відійшла. Вона залишилася в моїх обіймах, малюючи пальцем ледь помітні лінії на тканині моєї сорочки.

— Знаєш, чого мені іноді хочеться? — запитала вона.

— Чого?

— Щоб ми могли просто кудись піти. Без того, щоб ти постійно дивився на годинник, перевіряв телефон і думав, скільки в нас залишилося часу.