Розділ 23

Я повернувся додому ближче до обіду, хоча ще вранці не збирався затримуватися в Насті так надовго. Власне, останнім часом я взагалі дедалі рідше дотримувався планів, які складав для себе, коли йшлося про неї. Варто було опинитися поруч, почути її голос, відчути її руки на собі, і час переставав мати звичне значення.

Цього ранку все було саме так.

Я прокинувся раніше за Настю, але йти одразу не захотів. Вона спала, притулившись до мене, поклавши долоню мені на груди, і час від часу ледь помітно ворушила губами уві сні. Я лежав, дивився на неї й ловив себе на думці, що міг би залишитися тут до самого вечора, якби не знав, скільки всього чекає на мене вдома.

Коли Настя нарешті розплющила очі, вона кілька секунд дивилася на мене сонним поглядом, а потім усміхнулася.

— Ти давно не спиш?

— Достатньо, щоб зрозуміти, що ти розмовляєш уві сні.

Вона одразу насупилася.

— Неправда.

— Ще й як правда.

— І що ж я говорила?

— Не розібрав. Але, судячи з виразу обличчя, сперечалася з кимось.

Настя штовхнула мене в плече, а я засміявся й притягнув її до себе. Вона щось пробурмотіла про те, що я нестерпний, але сама обійняла мене міцніше.

Мені подобалися такі ранки. Без поспіху, без необхідності добирати слова, без відчуття, що кожна хвилина належить комусь іншому. Поруч із нею я міг просто лежати, розмовляти про дурниці, цілувати її, коли хотілося, і не думати про те, що за кілька годин доведеться знову стати людиною, якою мене звикли бачити всі навколо.

Ми довго не могли попрощатися. Спочатку снідали, потім Настя показувала мені щось на телефоні, після цього ми знову опинилися поруч на дивані. Я знав, що мушу їхати, але щоразу знаходив привід затриматися ще на кілька хвилин.

Коли я нарешті підвівся, Настя провела мене до дверей.

— Напишеш? — запитала вона.

— Напишу.

— Не тоді, коли згадаєш про мене серед своїх важливих справ, а раніше.

Я подивився на неї.

— Я й так про тебе постійно думаю.

Вона на мить замовкла, ніби не очікувала почути це настільки прямо. Потім усміхнулася, обійняла мене за шию й поцілувала.

— Тоді не забувай показувати це, Воронський.

Я поцілував її ще раз, перш ніж вийти, і лише опинившись у машині, дозволив собі видихнути.

Мені подобалося, що вона могла так зі мною розмовляти. Без страху, без зайвої пошани до мого становища, без бажання вгадувати кожне моє бажання. З нею я не завжди був правий, не завжди мав останнє слово, і, як не дивно, саме це змушувало мене повертатися до неї знову.

Дорогою додому я кілька разів дивився на телефон, але повідомлення не писав. Не тому, що не хотів. Просто знав, що якщо почну, то мені захочеться продовжувати розмову, а потім знайти привід побачитися з нею ще раз.

Я й без того надто часто шукав такі приводи.

Удома все було звичним. Діти вже повернулися після своїх справ, Олена займалася обідом, а з вітальні долинали голоси якогось мультфільму. Я привітався, поцілував дружину в щоку й піднявся до спальні, щоб переодягнутися.

— Ти сьогодні раніше, ніж я думала, — почулася її репліка з коридору.

— Звільнилося трохи часу.

Я зняв сорочку й потягнувся до шафи, навіть не підозрюючи, що за кілька секунд звичайний день перестане здаватися таким звичним.

Олена зайшла до кімнати саме тоді, коли я повернувся до неї спиною.

— Максиме, ти не бачив моїх окулярів? Я залишала їх на…

Вона замовкла.

Я озирнувся через плече.

— Що таке?

Олена дивилася на мою спину. Спочатку її погляд був здивованим, потім вона трохи примружилася й зробила крок ближче.

— Що це в тебе?

Я не одразу зрозумів, про що вона говорить.

— Де?

— На спині.

Я машинально провів долонею по плечу, намагаючись намацати те, що привернуло її увагу.

І в ту саму мить згадав.

Настя.

Її пальці, які ковзали по моїй спині, її руки, що міцно тримали мене біля себе, її раптовий рух, після якого вона тихо засміялася й поцілувала мене в плече. Я тоді навіть не звернув уваги на те, що вона залишила кілька подряпин. Ми обоє були надто захоплені одне одним, щоб думати про щось настільки незначне.

Тепер ці сліди були перед очима моєї дружини.

— Напевно, десь зачепився, — сказав я, повертаючись до шафи.

Слова прозвучали спокійно. Принаймні мені хотілося в це вірити.

— Десь зачепився? — перепитала Олена.

Я дістав чисту сорочку й почав застібати ґудзики.

— Так. Не помітив.

Вона не відповіла.

Я відчував її погляд спиною, і це було значно неприємніше, ніж я міг собі уявити. Я звик до незручних запитань, складних переговорів і ситуацій, у яких одна неправильна відповідь могла коштувати мені дуже дорого. Але тут мені не допомагали ані досвід, ані холодний розрахунок.

Бо я знав правду.

І знав, що вона мені не повірить, якщо почне думати про це серйозно.

— Покажи, — нарешті сказала Олена.

Я повільно повернувся.

Вона підійшла ближче й обережно торкнулася пальцями шкіри біля однієї з подряпин.

— Їх декілька, Максиме. Ти точно не пам’ятаєш, звідки вони?

— Олено, нічого страшного. Мабуть, зачепився за щось.

Я дивився їй в очі й намагався не відводити погляду. За стільки років я навчився триматися впевнено навіть тоді, коли ситуація виходила з-під контролю. Але тепер мені доводилося приховувати від жінки, яка знала мене майже все доросле життя, те, чого я сам іще недавно не хотів визнавати.

Вона прибрала руку.

— Гаразд.

Лише одне слово.

Жодних звинувачень, жодних підозрілих запитань, жодної спроби змусити мене виправдовуватися. Олена просто відійшла до шафи, дістала свої речі й почала розкладати їх на полиці, ніби наша розмова закінчилася.

Я дивився на неї й не міг позбутися дивного відчуття, що щось змінилося.

— Ти шукала окуляри? — запитав я.

Вона на мить завмерла, а тоді повернулася до мене.

— Так. Знайшла.

Олена взяла окуляри з комода, хоча я був майже впевнений, що ще хвилину тому їх там не було.