Розділ 22

Максим

Я завжди вважав, що вмію контролювати себе. Свої бажання, емоції, рішення. За роки роботи я навчився не показувати зайвого, не говорити того, про що можу пошкодувати, і ніколи не дозволяти почуттям впливати на те, що вважав правильним. Саме це допомогло мені побудувати бізнес, якому я присвятив більшу частину свого життя, зберегти репутацію та стати людиною, до думки якої прислухаються.

Я звик, що в будь-якій ситуації можу знайти вихід. Якщо щось іде не за планом, я змінюю план. Якщо проблема здається нерозв’язною, я шукаю інший спосіб її вирішити. Я ніколи не любив безпорадності й завжди зневажав людей, які дозволяли власним слабкостям керувати їхнім життям.

А потім у моєму житті з’явилася Настя.

І раптом виявилося, що всі мої правила чудово працюють у бізнесі, але стають абсолютно безглуздими, коли справа стосується однієї конкретної жінки.

Я повернувся додому після нашого дня за містом трохи пізніше, ніж планував. Олена вже була вдома. Діти вечеряли на кухні, сперечаючись через якусь дрібницю, а дружина, почувши мої кроки, визирнула з кімнати.

— Ти вже повернувся? Я думала, ти будеш раніше.

— Затримався.

Я зняв пальто й повісив його в шафу. Олена підійшла, поправила комір моєї сорочки, який загнувся, і запитала, чи буду я вечеряти. Я відповів, що вже їв, поцілував її в щоку й пішов до кабінету.

Усе було звичним. Наш дім, знайомі голоси, дитячий сміх, речі, які роками стояли на своїх місцях. Усе те, що я будував, заради чого працював, що обіцяв собі берегти.

Я любив свою сім’ю. У цьому не було жодного сумніву.

Але останнім часом я дедалі частіше ловив себе на думці, що слово «люблю» не завжди означає те саме.

Олену я знав більшу частину свого дорослого життя. Ми пройшли разом через часи, коли в мене не було ні грошей, ні впевненості в майбутньому, ні того становища, яке я мав тепер. Вона була поруч, коли я працював до ночі, коли ризикував останнім, коли не знав, чи вийде в мене те, що я задумав. Вона вірила в мене тоді, коли я сам іноді сумнівався.

Я ніколи цього не забував.

Вона подарувала мені двох дітей. Стала частиною моєї історії, мого життя, моєї сім’ї. Між нами було стільки всього, що я навіть не міг уявити, як одного дня просто перекреслити це й піти, залишивши після себе самі спогади.

Я був їй вдячний. Поважав її. Хотів, щоб вона була щасливою.

Але коли я думав про Настю, жодне з цих слів не могло пояснити того, що відбувалося зі мною.

З нею все було інакше.

Я міг провести цілий день на зустрічах, розв’язувати проблеми, ухвалювати рішення, від яких залежали великі гроші, і жодного разу не згадати про власну втому. Але достатньо було побачити її ім’я на екрані телефона, щоб усі мої думки раптом зосередилися на одному повідомленні.

Я пам’ятав, як вона сміялася в машині. Як сперечалася зі мною через дурниці. Як розглядала книжки в маленькій книгарні, навіть не помічаючи, що я вже кілька хвилин просто дивлюся на неї.

Мені подобалося слухати її. Подобалося, як вона дивиться на мене, коли думає, що я цього не помічаю. Подобалося, що вона не завжди погоджується зі мною, що може образитися, розсердитися, сказати щось різке, а за хвилину розсміятися так щиро, що я й сам починаю усміхатися.

Я хотів бути поруч із нею навіть тоді, коли не було жодної причини приїжджати.

І саме це лякало найбільше.

Спочатку я переконував себе, що це лише потяг. Сильний, несподіваний, недоречний. Що все мине, якщо тримати дистанцію, не давати їй зайвих приводів сподіватися й не дозволяти нашим зустрічам перетворитися на щось більше.

Я навіть поїхав у відрядження, сподіваючись, що відстань допоможе мені повернути голову на місце.

Не допомогла.

Я думав про неї в готельному номері, за вечерею, дорогою на зустрічі. Кілька разів брав телефон, відкривав наш діалог і закривав його, так і не написавши. Мені хотілося запитати, як вона, що робить, чи згадує про мене. Але я вперто мовчав, ніби ця дурна впертість могла щось змінити.

Коли я повернувся, то не витримав і поїхав до неї.

Тоді я вже знав, що проблема не в потязі. Я просто не хотів без неї.

Сьогоднішній день лише зробив це очевиднішим.

Мені було добре з нею не тому, що я міг торкатися її, цілувати, відчувати її близькість. Мені було добре, коли вона сперечалася зі мною в машині, коли сміялася в книгарні, коли розповідала про речі, які здавалися їй важливими. Я хотів знати про неї більше. Хотів бачити її не лише ввечері, не лише за зачиненими дверима. Хотів стати людиною, якій вона телефонує першою, коли трапляється щось хороше або погане.

Я хотів бути тим, до кого вона повертається.

І водночас знав, що не маю права цього хотіти.

Я сидів у кабінеті, дивлячись на документи, які так і не прочитав. За дверима лунали голоси дітей. Олена щось їм пояснювала, потім хтось засміявся. Я заплющив очі й потер перенісся.

Ось моє життя. Усе, що я створив. Двоє дітей, які вважають мене людиною, на яку завжди можна покластися. Жінка, яка багато років була поруч і яка не заслуговувала на те, щоб одного дня дізнатися, що її чоловік закохався в іншу.

Я навіть подумки уникав цього слова.

Закохався.

Наче, якщо не вимовляти його, нічого не стане остаточним.

Я міг сказати собі, що Настя просто повернула мені відчуття, якого мені давно бракувало. Що поруч із нею я знову почуваюся молодшим, що мене захоплює її характер, що мені подобається її зовнішність, її голос, її реакції.

Усе це було правдою.

Але не всією.

Правда полягала в тому, що я почав сумувати за нею ще до того, як ми прощалися. Що ловив себе на бажанні розповісти їй про свій день, навіть якщо він не мав нічого цікавого. Що її настрій міг змінити мій власний, а її мовчання — змусити мене переглядати кожне своє слово.

Правда полягала в тому, що я вже не міг ставитися до неї як до випадкової жінки, яка просто з’явилася в моєму житті не в той час.

Я кохав її.