Розділ 21

У суботу я прокинулася пізніше, ніж зазвичай, і ще кілька хвилин лежала, дивлячись у стелю. У квартирі було тихо, за вікном неквапливо починався день, а я вперше за довгий час нікуди не поспішала. Можна було спокійно випити каву, прийняти душ, увімкнути музику й не думати про роботу, звіти та нескінченні повідомлення в робочому чаті.

Телефон завібрував на тумбочці.

Максим: «Ти сьогодні вільна?»

Я усміхнулася, ще навіть не встигнувши відповісти. За останні тижні я звикла до його повідомлень, але кожне все одно викликало в мені дивне хвилювання. Ніби я досі не могла повірити, що чоловік, який ще недавно здавався мені абсолютно недосяжним, тепер сам шукає привід зі мною заговорити.

Я: «А що?»

Відповідь прийшла майже відразу.

Максим: «Хочу тебе викрасти на цілий день».

Я перечитала повідомлення двічі, а тоді тихо засміялася.

Я: «Ти в курсі, що викрадення — це кримінальна відповідальність?»

Максим: «Тоді доведеться отримати твою добровільну згоду».

Я: «Залежить від того, куди ти мене зібрався викрадати».

Максим: «Одягайся зручно. За годину буду».

Я закотила очі, хоча усмішка нікуди не зникла.

Я: «Ти завжди такий нестерпно розпоряджаєшся чужим часом?»

Максим: «Тільки коли дуже хочу побачити людину».

Останнє повідомлення змусило мене замовкнути.

Він умів це робити. Кидати звичайну фразу, від якої всередині раптом ставало тепло, а потім поводитися так, ніби нічого особливого не сказав. Я поклала телефон на ліжко й підвелася, намагаючись не усміхатися, як закохана дурепа.

За сорок хвилин я вже стояла перед дзеркалом. Обрала прямі блакитні джинси, світлий светр і пальто, залишила волосся розпущеним. Хотілося виглядати гарно, але не так, ніби я пів ранку готувалася до зустрічі з ним. Хоча саме це я й робила.

Коли в двері подзвонили, серце чомусь забилося швидше.

Максим стояв на порозі в темному пальті, з ключами від автомобіля в руці. Без звичного ділового костюма він виглядав трохи інакше — усе ще стриманий, упевнений у собі, але не такий недосяжний, як у своєму кабінеті. Він оглянув мене з ніг до голови, затримавши погляд на обличчі.

— Що? — запитала я, мимоволі поправляючи волосся.

— Нічого.

— Ти так дивишся, ніби я щось не так одягнула.

— Навпаки. — Він ледь усміхнувся. — Просто думаю, що даремно не приїхав раніше.

— І що б ти робив раніше?

Максим зробив крок до мене, поклав долоню на талію й нахилився до мого вуха.

— Не витрачав би стільки часу на розмови.

Я штовхнула його в груди, стримуючи сміх.

— Ми ще навіть із квартири не вийшли, а ти вже починаєш.

— Я нічого не починаю. Це ти ставиш провокаційні запитання.

— Звісно. У всьому винна я.

— Приємно, що ти нарешті це усвідомила.

Він поцілував мене в губи — коротко, але так, що я відразу забула, що збиралася сказати. Коли Максим відсторонився, у його очах світилася ледь помітна усмішка.

— Ходімо, Настю.

Я замкнула двері й пішла за ним, думаючи, що раніше навіть не могла уявити, наскільки іншим він буває поза офісом. А може, він завжди був таким, просто я ніколи не мала можливості побачити.

Ми виїхали з міста, але Максим не сказав, куди саме ми прямуємо. На мої запитання лише відповідав, що я надто допитлива, а коли я пригрозила самостійно знайти маршрут у навігаторі, заблокував екран мого телефона й поклав його собі в кишеню.

— Ти серйозно? — обурилася я.

— Абсолютно.

— Максиме Андрійовичу, це вже перевищення службових повноважень.

Він повернув до мене голову й розсміявся. Не просто всміхнувся, як робив зазвичай, а саме розсміявся — легко й щиро. Я на мить навіть забула, що хотіла обурюватися, бо раніше майже не чула від нього такого сміху.

— Що? — запитав він, помітивши мій погляд.

— Нічого. Просто ти виявляється вмієш сміятися.

— А ти, виявляється, вмієш бути нестерпною.

— Я завжди такою була. Це ти тільки зараз почав помічати.

— Можливо.

Він поклав руку на центральний підлокітник, долонею догори. Я подивилася на неї, потім на нього.

— Що це?

— Не знаю. Може, хочеш потримати?

— Ти міг би просто попросити.

— Міг би.

Я вклала свою долоню в його, і Максим переплів наші пальці. Він продовжував дивитися на дорогу, ніби це був найзвичайнісінький жест у світі, а я дивилася на наші руки й відчувала, як усередині розливається незрозуміле тепло.

Мені не потрібно було, щоб він говорив про почуття. Іноді вистачало того, що він просто тримав мене за руку, не намагаючись відпустити за першої ж можливості.

Приблизно за годину ми зупинилися біля невеликого затишного закладу неподалік від озера. Надворі було прохолодно, але сонце час від часу визирало з-за хмар, освітлюючи воду й дерева, що вже починали змінювати колір.

— Ось і наше місце, — сказав Максим, виходячи з автомобіля.

Я озирнулася навколо.

— Ти привіз мене за місто заради кави?

— І сніданку. Ти ж, мабуть, нічого не їла.

Я повернулася до нього.

— Звідки ти знаєш?

— Бо якби ти поснідала, то вже написала б мені, що не голодна.

— Ти надто багато про мене думаєш.

Він на секунду затримав погляд на моєму обличчі.

— Можливо, — тихо відповів він і відчинив переді мною двері.

Усередині було тепло, пахло свіжою випічкою та кавою. Ми сіли біля вікна, замовили сніданок, і вперше за весь час я не відчувала потреби стежити за кожним його рухом, намагаючись зрозуміти, про що він думає. Він сам розповідав мені про справи, про свої студентські роки, про те, як колись мало не провалив важливий іспит, хоча тепер, дивлячись на нього, у це було складно повірити.

— Не можу уявити тебе студентом, — зізналася я.

— Чому?

— Ти навіть зараз виглядаєш так, ніби викладачі боялися поставити тобі нижче дев’яноста.