Розділ 20

Я ніколи не вважала себе ревнивою жінкою. Принаймні раніше мені так здавалося. Я могла закохатися, могла сумувати за чоловіком, могла навіть втратити голову від почуттів, але ніколи не думала, що колись опинюся в ситуації, коли сама лише усмішка іншої жінки змушуватиме мене стискати зуби.

Виявилося, я просто ніколи не кохала чоловіка, якого не могла назвати своїм.

Вікторія з’явилася в нашому офісі на початку тижня. Її взяли на посаду помічниці у відділ, який тісно співпрацював із керівництвом, тому вона досить швидко опинилася в полі зору всіх працівників. Молода, ефектна, з довгим темним волоссям, виразними очима й тією впевненістю, яку зазвичай мають люди, котрі звикли подобатися. Вона одягалася так, що навіть звичайний діловий одяг виглядав на ній частиною продуманого образу, а усміхалася так, ніби кожен, кому вона її дарувала, мав відчути себе особливим.

Максима Андрійовича вона помітила майже відразу.

Спочатку це були дрібниці. Вікторія знаходила привід зайти до нього з документами, хоча цілком могла передати їх через секретарку. Потім почала затримуватися біля дверей його кабінету, ставити запитання, які не завжди стосувалися роботи, і сміятися з його слів трохи голосніше, ніж вимагала ситуація.

А далі перестала приховувати свою симпатію зовсім.

— Максиме Андрійовичу, ви сьогодні знову працюєте без обіду? — запитала вона одного дня, зупинившись біля його столу. — Так не можна. Ви ж себе зовсім не бережете.

Я саме проходила повз із папкою документів і мимоволі сповільнила крок.

— Усе гаразд, Вікторіє. Дякую, — відповів він, не відриваючись від екрана.

— Може, я принесу вам каву? Я якраз збиралася до кав’ярні.

— Не потрібно.

Два слова. Спокійні, ввічливі й остаточні.

Я мала б заспокоїтися. Він не підтримував її загравань, не затримував погляду, не шукав приводу продовжити розмову. Здавалося б, що ще мені було потрібно?

Але Вікторію це не зупиняло.

— Ви завжди такий серйозний? — почула я від неї наступного разу. — Чи це тільки з працівниками?

Він підняв на неї очі.

— Це робочий час.

— Зрозуміла, — усміхнулася вона. — Тоді не заважатиму. Поки що.

Останні два слова вона промовила з такою інтонацією, що я ледь не зупинилася посеред коридору.

Поки що.

Я стиснула папку й пішла далі, подумки називаючи її всіма словами, які ніколи не наважилася б сказати вголос на роботі.

Найгіршим було те, що це помічали всі.

Денис якось нахилився до мене біля кавомашини й тихо запитав:

— Як думаєш, скільки їй знадобиться часу, щоб запросити нашого директора на побачення?

— Не знаю, — сухо відповіла я.

Він здивовано подивився на мене.

— Ти чого така серйозна? Я жартую.

— Дуже смішно.

— Настю, ти часом не ревнуєш нашого суворого керівника?

Я мало не вдавилася кавою.

— Що? Ти взагалі при своєму розумі?

Денис розсміявся.

— Добре, добре. Не дивись на мене так. Просто ти зараз виглядаєш так, ніби готова особисто звільнити Вікторію.

— Можливо, я просто не люблю, коли люди плутають роботу з місцем для знайомств.

— Авжеж, — протягнув він, явно не повіривши жодному моєму слову.

Я пішла, перш ніж він устиг сказати щось іще.

Того вечора Максим приїхав до мене, як зазвичай. Він поцілував мене, запитав, як минув день, і, здається, нічого не помітив. А я лежала поруч із ним, слухала його голос і думала про те, як легко Вікторія могла заходити до його кабінету, усміхатися йому, пропонувати каву й відкрито демонструвати свою симпатію.

Я ж мусила стежити за кожним поглядом.

Мусила вдавати, що він для мене лише керівник.

Мусила спостерігати, як інші жінки можуть дозволити собі те, на що я не мала права навіть на роботі.

— Ти сьогодні якась задумлива, — сказав Максим, погладжуючи мене по волоссю.

— Просто втомилася.

Він нічого не відповів, лише притягнув мене ближче.

Я могла б розповісти йому про Вікторію. Могла б запитати, чи не дратує його її поведінка, чи помічає він те, що помічають усі. Але тоді довелося б зізнатися, що мене це хвилює набагато сильніше, ніж мало б.

Тому я промовчала.

І дарма.

Бо наступного дня Вікторія вирішила, що її попередніх спроб було недостатньо.

Я саме поверталася з переговорної, коли побачила її біля кабінету Максима. Двері були відчинені, а вона стояла поруч із його столом, тримаючи в руках якісь документи.

— Я можу залишитися після роботи й допомогти вам із цим, — почула я її голос. — У мене сьогодні все одно немає жодних планів.

Максим навіть не підняв голови.

— Не потрібно. Я закінчу сам.

— Ви завжди все робите самі. Мабуть, вам просто потрібна людина, яка навчить вас делегувати.

— Вікторіє, якщо у вас є вільний час, краще використайте його для ознайомлення з матеріалами, які я вам передав.

Її усмішка трохи згасла, але лише на мить.

— Як скажете, Максиме Андрійовичу.

Вона поклала документи на стіл, нахилилася трохи ближче й додала:

— Хоча я все одно вважаю, що вам іноді потрібно дозволяти собі відпочинок. Не обов’язково ж увесь час бути таким недосяжним.

Я відчула, як усередині щось обривається.

Він знову відмовив їй. Знову не підтримав розмову. І все одно вона продовжувала, наче його небажання було лише черговою перешкодою, яку потрібно подолати.

Я не пам’ятаю, як дійшла до його кабінету. Пам’ятаю лише, що наступної миті вже стояла у дверях.

— Максиме Андрійовичу, можна?

Він підняв голову.

Його погляд на секунду затримався на моєму обличчі. Мабуть, щось у моєму виразі підказало йому, що це не звичайне робоче запитання.

— Так, Настю. Заходьте.

Я увійшла й зачинила за собою двері.

Вікторія, яка вже збиралася виходити, здивовано подивилася на мене.

— Ой, я, мабуть, піду.

— Так, Вікторіє, — спокійно сказав Максим. — Дякую.

Вона кинула на нього ще один погляд, потім на мене й нарешті вийшла.