Розділ 19

Увесь день я намагалася не думати про Олену, але варто було мені хоча б на хвилину залишитися наодинці із собою, як перед очима знову виникала її усмішка. Її рука на руці Максима, невимушений голос, слова про те, що вона скучила за чоловіком. І його обличчя, на якому я так і не змогла розгледіти того, що хотіла побачити.

Я не знала, що відбувалося між ними за зачиненими дверима їхнього дому. Не знала, чи були в них розмови до ночі, чи ділилися вони переживаннями, чи могли просто лежати поруч і мовчати, розуміючи одне одного без слів. Я бачила лише те, що він дозволяв бачити мені, і, можливо, саме це було найнебезпечнішим. Адже з уривків його життя я вже встигла скласти власну картину, у якій він належав мені значно більше, ніж мав право.

Коли ввечері на телефоні з’явилося його повідомлення, я довго дивилася на екран, перш ніж відповісти.

«Я заїду до тебе».

Не запитання. Не пропозиція. Він уже вирішив, що приїде, а я, як завжди, не змогла знайти в собі бажання сказати, що сьогодні не хочу його бачити.

«Добре», — написала я.

Він приїхав приблизно за сорок хвилин. Коли я відчинила двері, Максим стояв на порозі у темному пальті, з утомленим обличчям і тим самим поглядом, від якого в мене щоразу слабшали коліна. Він нахилився, щоб поцілувати мене, але я ледь помітно відступила.

Його рух завмер.

— Щось сталося?

— Ні. Заходь.

Він мовчки зайшов до квартири, зняв пальто й повісив його на вішалку. Я пішла на кухню, запитала, чи хоче він чаю, хоча чудово знала, що він прийшов сюди зовсім не заради чаю. Він відмовився, а потім підійшов до мене й зупинився поруч.

— Настю, подивися на мене.

Я продовжувала дивитися на чашки.

— Ти через сьогоднішнє?

Я повільно повернула голову.

— А ти як думаєш?

Він провів долонею по обличчю, ніби вже здогадувався, про що я запитаю, але сподівався, що цього не станеться.

— Я розумію, що тобі було неприємно.

— Неприємно? — Я ледь усміхнулася, хоча мені зовсім не хотілося усміхатися. — Гарне слово. Мені довелося потиснути руку твоїй дружині й усміхнутися їй, поки вона розповідала, як скучила за тобою. А ти стояв поруч і поводився так, ніби нічого особливого не відбувається. Наче напередодні не був зі мною.

— Я не міг поводитися інакше в офісі.

— Я знаю.

— Тоді в чому проблема?

Я подивилася на нього, і на якусь мить мені захотілося розповісти все, що накопичилося всередині. Що мені боляче уявляти його поруч із нею. Що я ненавиджу себе за ревнощі до жінки, яка має значно більше прав на нього, ніж я. Що часом мені хочеться бути тією, якій він телефонує просто тому, що скучив, а не тією, для якої в його житті потрібно знаходити вільні години.

Але я не сказала нічого з цього.

Натомість запитала те, про що думала від самого ранку.

— Ти спиш із нею?

Максим не відповів одразу.

Його обличчя змінилося, і я вперше за весь вечір побачила, як він справді розгубився. Він відвів погляд, повільно видихнув, а тоді знову подивився на мене.

— Ти хочеш, щоб я відповів чесно?

— Саме цього я й хочу.

Він кілька секунд мовчав, добираючи слова. Я не відводила очей, хоча кожна мить очікування робила це запитання дедалі важчим.

— Ні, — нарешті сказав він. — Ми давно не спимо разом.

Я відчула, як напруження всередині трохи послабилося, але не дозволила собі видати полегшення.

— Наскільки давно?

— Достатньо давно, щоб я навіть не міг назвати точний момент, коли це стало остаточним. Між нами вже тривалий час немає близькості, Настю. І я не збираюся вигадувати тобі красиву історію, щоб ти почувалася краще.

— А почуття? — тихо запитала я. — Між вами теж нічого немає?

Він насупився.

— Це складніше запитання.

— Чому?

— Тому що ми прожили разом багато років. У нас спільне життя, спільні спогади, зобов’язання. Не можна просто сказати, що між двома людьми нічого не залишилося, лише тому, що вони перестали бути близькими.

Я опустила очі.

Звісно. Я знала, що не можна викреслити роки одним реченням. Знала, що в нього з Оленою було життя задовго до мене, але почути це від нього виявилося зовсім не так легко, як уявлялося.

— Я не прошу тебе сказати, що ти її не любиш, — промовила я після паузи. — І не прошу пояснювати мені, що у вас відбувається. Це ваші стосунки. Я не маю права вирішувати, що тобі з ними робити.

— Настю…

— Дай мені договорити, будь ласка.

Він замовк.

Я сперлася долонями об край кухонної стільниці, бо раптом відчула, що мені потрібно за щось триматися.

— Ти вже сказав, що не можеш обіцяти мені майбутнього. Я це почула. Ти не обіцяв залишити дружину, не обіцяв, що колись ми зможемо бути разом відкрито. Я не збираюся повертатися до цієї розмови й змушувати тебе говорити те, чого ти не хочеш або не можеш зробити.

Я підняла на нього очі.

— Але я хочу запитати про інше. Ти можеш пообіцяти мені вірність?

Він завмер.

— Що саме ти маєш на увазі?

— Те, що я сказала. Якщо ми продовжимо це, якщо ти й далі приходитимеш до мене, якщо я й далі дозволятиму собі кохати тебе, то чи можу я бути впевнена, що між нами немає нікого іншого? Що ти не приходиш до мене сьогодні, а завтра не шукаєш такої самої близькості з іншою жінкою? Я не прошу тебе належати мені перед усім світом. Я розумію, що ти одружений і що наше становище не таке, як я хотіла б. Але хоча б тут, між нами, я хочу знати, що ми не ділимо одне одного ще з кимось.

Останні слова прозвучали тихіше, ніж я планувала.

Я почувалася безглуздо. Просити вірності в одруженого чоловіка, який щойно чесно сказав, що не може пообіцяти мені спільного майбутнього, здавалося майже суперечністю. Але я не хотіла бути однією з багатьох. Не хотіла думати, скільки жінок могли чути від нього ті самі слова, відчувати ті самі дотики й вірити, що саме вони особливі.

Максим довго дивився на мене.

— Ти думаєш, у мене хтось є?

— Я не знаю, Максиме. І саме тому питаю.