Розділ 18

Між нами почалося щось дивне, небезпечне й водночас настільки бажане, що я вже не мала сил удавати, ніби можу від цього відмовитися.

Максим приїздив до мене вечорами. Іноді ми вечеряли, іноді просто розмовляли, а часом не потребували жодних слів, бо між нами й без того було достатньо всього, про що ми не наважувалися говорити вголос. Я поступово звикала до його присутності у своїй квартирі, до того, як він залишав ключі на тумбочці, знімав годинник перед тим, як обійняти мене, і як дивився на мене, коли думав, що я не помічаю його погляду.

Мені почало здаватися, що я знаю його трохи краще за інших. Знала, коли він справді втомився, а коли просто не хотів говорити. Коли його мовчання означало роздратування, а коли йому просто потрібно було, щоб хтось побув поруч. Я бачила його без ідеально застебнутого піджака, без холодного погляду керівника, без тієї впевненості, за якою він ховав усе, чого не хотів показувати світу.

Але варто було нам опинитися в офісі, як усе змінювалося.

— Настю, підготуйте, будь ласка, документи до зустрічі, — міг сказати він, навіть не затримавши на мені погляду.

— Добре, Максиме Андрійовичу.

І все. Жодного натяку, жодного зайвого слова. Для інших ми були керівником і його підлеглою, і, мабуть, саме так мало залишатися. Я навіть навчилася не шукати в його обличчі підтвердження того, що вечори між нами справді відбуваються. Принаймні намагалася.

Проте іноді він проходив повз мій стіл і на якусь мить затримував погляд. І цього вистачало, щоб я згадувала, як кілька годин тому він притискав мене до себе й тихо говорив, що не може викинути мене з голови.

Я жила між двома версіями одного чоловіка й дедалі сильніше боялася, що колись одна з них остаточно витіснить іншу.

Того дня все почалося цілком звичайно. Я працювала над документами, коли почула голос секретарки біля приймальні. Хтось прийшов до Максима Андрійовича без попереднього запису, але, судячи з інтонації, ця людина не збиралася довго чекати.

Я не підвела голови одразу. Лише тоді, коли почула знайоме ім’я.

— Олено, доброго дня. Максим Андрійович зараз у кабінеті, я повідомлю йому, що ви прийшли.

Олена.

Його дружина.

Я завмерла, тримаючи ручку над аркушем. У голові раптом стало порожньо, наче всі думки, які ще секунду тому крутилися навколо роботи, одночасно зникли. Я знала, що вона існує. Звичайно, знала. Просто до цієї миті мені вдавалося не уявляти її надто чітко. Так було легше. Легше приходити до нього, засинати в його обіймах і вдавати, що десь там, за межами нашого маленького світу, нічого не змінюється.

Та тепер вона була за кілька метрів від мене.

Двері кабінету відчинилися, і Максим вийшов у приймальню. Він, мабуть, очікував побачити секретарку або когось із працівників, але, побачивши дружину, на мить зупинився.

Це була майже непомітна реакція. Ледь помітне напруження в плечах, коротка пауза, погляд, який на секунду втратив звичну впевненість. Інша людина, можливо, нічого б не помітила. Але я вже навчилася помічати його найменші зміни.

Він не зрадів.

Не розсердився, не сказав нічого грубого, не дозволив собі жодного жесту, який міг би образити дружину. Просто в його обличчі не було тієї природної радості, яку я мимоволі очікувала побачити в чоловіка, коли до нього на роботу приходить кохана жінка.

— Олено? — промовив він. — Щось сталося?

— Ні, нічого. Я була неподалік і вирішила заїхати до тебе.

Вона усміхнулася й підійшла ближче, намагаючись поцілувати його в щоку. Максим трохи нахилив голову, дозволяючи їй це зробити, але майже відразу відступив.

— Ти могла попередити, — сказав він спокійно.

— Я хотіла зробити сюрприз.

— Розумію. Ходімо до мене, поговоримо.

Він промовив це без роздратування, навіть чемно, проте я почула в його голосі щось таке, від чого мені стало неспокійно. Він наче поспішав. Не хотів, щоб вона залишалася тут, серед працівників, і, особливо, щоб почала розмовляти з кимось із нас.

Його погляд на коротку мить ковзнув у мій бік.

Я відразу опустила очі до документів, удаючи, що нічого не помітила.

— До речі, я хотіла познайомитися з твоїми колегами, — сказала Олена, не поспішаючи йти за ним. — Ти стільки працюєш, що я вже почуваюся заміжньою за твоїм офісом.

Вона засміялася. Легко, невимушено, наче справді не бачила в цьому нічого поганого.

Максим не засміявся у відповідь.

— Олено, я зараз маю кілька справ. Давай спочатку зайдемо до кабінету.

— Та невже ти не можеш приділити мені п’ять хвилин?

— Можу. Саме тому й пропоную пройти зі мною.

Його тон залишався рівним, але в ньому з’явилася та сама твердість, яку я чула під час робочих нарад. Він не сварився з нею, не підвищував голосу, проте й не намагався приховати, що її поява була зовсім не тим, чого він хотів сьогодні.

Олена нарешті погодилася йти за ним, але перед тим її погляд зупинився на мені.

— А ви тут працюєте? — запитала вона привітно.

Я підвела голову.

— Так.

— Я Олена, дружина Максима.

Вона сказала це так природно, так спокійно, що мені на мить забракло повітря. Ніби ці слова мали остаточно розставити все на свої місця. Дружина Максима. Не просто Олена, не просто жінка, яка випадково зайшла до офісу. Вона була тією, з ким він повертався додому, чиє прізвище стояло поруч із його в документах, чиє життя перепліталося з його життям задовго до моєї появи.

— Дуже приємно, — відповіла я, змусивши себе усміхнутися. — Я Настя.

— Навзаєм, Настю.

Вона простягнула руку, і я потиснула її.

Олена була красивою. Не такою красою, яка одразу змушує всіх озиратися, а спокійною, доглянутою, впевненою. Її світле волосся спадало на плечі м’якими хвилями, на ній був елегантний світлий костюм, а тонкий золотий ланцюжок на шиї ледь помітно виблискував, коли вона повертала голову. Вона мала гарну поставу, приємну усмішку й той вигляд жінки, яка звикла почуватися на своєму місці.