Розділ 17

Додому я повернулася виснаженою. Не стільки фізично, скільки морально. Увесь день я вдавала, що все гаразд, усміхалася колегам, відповідала на запитання, працювала й намагалася не дивитися на порожній кабінет Максима Андрійовича. А коли Ірина між іншим згадала, що він досі у відрядженні, мені захотілося просто зібрати речі й піти. Я почувалася дурепою, яка чекала на чоловіка, хоча він навіть не вважав за потрібне попередити її про свій від’їзд.

Я зняла взуття, кинула сумку на диван і залишилася стояти посеред кімнати. Тиша тиснула на вуха. Я не хотіла ні їсти, ні дивитися телевізор, ні говорити з кимось. Хотілося тільки перестати думати про нього, але навіть удома, де ніщо не нагадувало про роботу, я все одно бачила перед собою його обличчя.

Максим Андрійович Воронський.

Чоловік, якого я мала б боятися, від якого мала б триматися подалі, якого мала б викреслити зі своїх думок після першої ж ночі. Натомість я чекала на його повідомлення, шукала його погляд у порожньому коридорі й відчувала себе покинутою, хоча він ніколи не обіцяв бути поруч.

Я ненавиділа себе за це.

Телефон лежав на столі. Я взяла його, відкрила наш чат, перечитала останні повідомлення й знову відклала. Написати першою? Запитати, як минуло відрядження? Зізнатися, що я скучила?

Ні.

Я не збиралася принижуватися заради чоловіка, який міг мати мене, коли хотів, а потім повертатися до свого життя, залишаючи мене саму з усіма наслідками.

Принаймні так я думала, коли у двері подзвонили.

Я завмерла. Нікого не чекала. На мить навіть подумала, що помилилася, але дзвінок повторився.

Я підійшла до дверей і відчинила.

На порозі стояв Максим.

Максим Андрійович Воронський.

Я не встигла навіть запитати, що він тут робить. Він дивився на мене так, наче всі слова, які міг би сказати, раптом утратили будь-який сенс. Наступної миті він переступив поріг, притягнув мене до себе й поцілував.

Різко, жадібно, без жодного привітання, без пояснень, без спроб удати, що між нами нічого немає.

Я вхопилася пальцями за лацкани його піджака. Усе, що я стримувала протягом дня, усі образи, сумніви й запитання зникли в ту мить, коли його губи торкнулися моїх. Я скучила за ним так сильно, що це майже боліло, і тепер, коли він стояв переді мною, я вже не могла переконати себе, що мені байдуже.

Він зачинив двері, не відриваючись від мене. Його долоні ковзнули по моїй спині, а я сама потягнулася до нього, відповідаючи на поцілунок із тією самою відчайдушністю. Мені хотілося запитати, чому він не написав, чому не попередив, чому змусив мене чекати, але я не могла вимовити жодного слова. Та й не хотіла. Не тоді, коли він тримав мене так, наче всі ці дні теж намагався стримувати щось, із чим більше не міг упоратися.

— Максиме… — видихнула я, коли він нарешті на мить відсторонився.

Він подивився мені в очі, провів долонею по щоці й знову поцілував.

— Не зараз, — прошепотів він.

І я замовкла.

Мабуть, саме в цьому й полягала моя найбільша слабкість. Я могла ображатися на нього, могла переконувати себе, що заслуговую на більше, могла клястися, що більше ніколи не дозволю йому так легко повертатися в моє життя. Але варто було йому опинитися поруч, торкнутися мене, вимовити моє ім’я своїм низьким голосом — і всі мої правила розсипалися.

Я сама потягнулася до нього, обійняла за шию й поцілувала першою. Цього разу він відповів повільніше, ніби намагався запам’ятати кожну секунду. У його дотиках не було звичної стриманості, з якою він поводився зі мною на роботі. Тут не було кабінету, документів, чужих поглядів і посад, які розділяли нас. Був лише чоловік, якого я кохала, і я, яка вже давно програла боротьбу із власними почуттями.

Ми дісталися спальні, майже не розмовляючи. Він цілував мене, я відповідала йому, і кожен дотик стирав чергову спробу переконати себе, що цього разу я зможу зупинитися. Я знала, що вранці все знову стане складним, що за зачиненими дверима його чекає інше життя, але тієї миті не хотіла думати ні про ранок, ні про його дружину, ні про те, ким я стаю поруч із ним.

Я просто хотіла, щоб він залишився.

І він залишився.

Коли все стихло, ми лежали поруч у напівтемряві. Я поклала голову йому на груди, слухаючи рівний стукіт серця, а він перебирає моє волосся пальцями. У кімнаті було тихо. Я боялася поворухнутися, бо знала: рано чи пізно ця тиша закінчиться розмовою, якої я одночасно чекала й боялася.

Першим заговорив він.

— Я постійно думаю про тебе.

Я підняла голову.

— Що?

Він подивився на мене. Уперше за весь вечір його обличчя стало серйозним, а в очах з’явилося щось таке, чого я раніше не бачила. Не холодність, не впевненість керівника, який звик контролювати кожну ситуацію. Радше втома людини, яка надто довго намагалася переконати себе в тому, у що вже не вірила.

— Двадцять чотири години на добу, — тихо промовив він. — Я думаю про тебе постійно. Коли прокидаюся, коли працюю, коли розмовляю з іншими людьми. Навіть тоді, коли намагаюся зосередитися на чомусь важливому, я все одно повертаюся думками до тебе. До твоїх очей, до твого голосу, до того, як ти дивишся на мене. Я не можу нормально зосередитися, не можу просто взяти й викинути тебе з голови.

Я мовчала, боячись навіть дихати.

— Я думав, що відрядження допоможе, — продовжив він. — Що відстань, робота, кілька днів без тебе дадуть мені можливість усе обдумати. Я переконував себе, що це просто потяг, що він мине, якщо я не бачитиму тебе. Але стало тільки гірше.

Він провів долонею по обличчю, наче сам не знав, як пояснити те, що відбувалося з ним.

— Я ловив себе на тому, що хочу тобі написати. Постійно. Запитати, чи ти вже одужала, як минув твій день, що ти зараз робиш. Я навіть кілька разів відкривав наш чат, але так і не написав нічого, бо не знав, що маю тобі сказати. А потім зрозумів, що більше не хочу вдавати, ніби мені байдуже.

У мене защеміло в грудях.

— Тоді чому ти не написав? — тихо запитала я. — Чому я мала дізнаватися від Ірини, що ти у відрядженні? Ти ж знав, що я повернуся на роботу. Ти обіцяв поцікавитися, як я почуваюся, а я навіть не знала, коли тебе побачу.