Розділ 16

Я нарешті почувалася достатньо добре, щоб повернутися до роботи. Слабкість ще трохи давалася взнаки, але температура більше не турбувала, а кілька днів удома вже починали зводити мене з розуму. Я втомилася від тиші, нескінченного чаю й ліків, від стін, які бачила щодня, і, найбільше, від власних думок. Вони вперто повертали мене до тієї ночі, до його дотиків, до ранку, коли Максим Андрійович пообіцяв написати й запитати, як я почуваюся. Я досі пам’ятала його повідомлення третього вечора: коротке, стримане, майже чуже. «Добре. Бережи себе». Відтоді ми не спілкувалися.

Я сказала собі, що сьогодні все стане на свої місця. Не тому, що я чекала від нього зізнань чи пояснень, а тому, що після особистої зустрічі буде легше зрозуміти, як поводитися далі. Можливо, він буде таким, як завжди, — холодним, зібраним, цілком зануреним у роботу. Можливо, погляне на мене так, ніби між нами нічого не було. А може, навпаки, я побачу в його очах щось, що підтвердить: та ніч мала значення не лише для мене.

Я довше, ніж зазвичай, збиралася перед дзеркалом, хоча сама собі не хотіла зізнаватися, чому. Обрала стриманий одяг, акуратно вклала волосся, нанесла улюблені парфуми. Мені хотілося виглядати добре, але не так, ніби я старалася заради когось конкретного. Це була тонка межа між бажанням сподобатися й небажанням, щоб хтось помітив, наскільки сильно мені важливо, що подумає одна певна людина.

Дорогою до офісу я ще раз прокрутила в голові можливу зустріч. Якщо він запитає, як я почуваюся, відповім, що вже краще. Якщо заговорить про роботу, говоритиму про роботу. Якщо подивиться на мене так, наче нічого не сталося, я теж не нагадаю йому про ту ніч. Я не збиралася ставити незручних запитань, вимагати уваги чи шукати підтвердження власної значущості. Я доросла жінка й чудово розуміла, у що вплуталася. Він одружений, у нього є дружина, своє життя, свої обов’язки. Я знала це ще до того, як дозволила йому наблизитися.

Але знати — не означало бути готовою до того, що буде після.

Коли я зайшла до офісу, там уже всі були на своїх місцях. Денис розмовляв із кимось із колег, Ірина стояла біля кавомашини, а решта працівників поспішали розпочати робочий день. Усе було звичним. Настільки звичним, що на мить мені навіть здалося, ніби останні кілька днів я просто вигадала. Ніби не лежала вдома з температурою, не перечитувала повідомлення Максима й не згадувала сотні разів, як він дивився на мене вранці.

— О, наша зникла! — вигукнула Ірина, помітивши мене. — Нарешті повернулася. Як ти там?

— Уже краще, дякую. Ще трохи слабкість є, але нічого страшного.

— А ми вже думали, що ти вирішила відпочити від нас довше, — усміхнулася вона. — Ну що, готова знову занурюватися в роботу?

— А куди я дінуся? — засміялася я, знімаючи верхній одяг.

Я привіталася з усіма, перекинулася кількома словами з Денисом та іншими колегами й сіла за свій стіл. Усе відбувалося так природно, що я майже змогла повірити у власну байдужість. Я відповідала на привітання, усміхалася, розкладала речі й вмикала комп’ютер, хоча частина моєї уваги вперто залишалася прикутою до дверей кабінету Максима Андрійовича.

Я ще не бачила його, але була впевнена, що він десь поруч. Можливо, уже прийшов і зараз зайнятий справами. Можливо, проводить ранкову нараду. Я навіть уявила, як за кілька хвилин він вийде зі свого кабінету, і ми випадково зустрінемося поглядами. Ця думка змусила мене випростатися й поправити волосся, після чого я подумки вилаяла себе за таку дурість.

Я ж вирішила не чекати.

Тож я відкрила пошту й узялася до роботи. Минуло п’ятнадцять хвилин, потім пів години. Колеги обговорювали завдання, хтось ходив до керівництва, хтось повертався з кавою. Я кілька разів ловила себе на тому, що прислухаюся до кроків у коридорі, а тоді змушувала себе знову дивитися на екран.

Максима Андрійовича все ще не було.

Спочатку я вирішила, що він просто зайнятий. У нього завжди вистачало справ, зустрічей і термінових питань, тож його відсутність у загальному просторі ще нічого не означала. Я не хотіла робити поспішних висновків, хоча всередині вже починало ворушитися неспокійне відчуття.

Минуло ще трохи часу. Я перевірила робочий чат, переглянула пошту, навіть відкрила календар зустрічей, сподіваючись знайти пояснення. Але нічого не побачила. І що довше я чекала, то сильніше хотіла просто запитати, де він.

Та як саме?

«А де Максим Андрійович?» Надто прямо.

«Він сьогодні буде?» Ще гірше. Таке запитання могло видати мою зацікавленість, а я не хотіла, щоб хтось бодай щось запідозрив. Особливо Денис, який і раніше приділяв мені більше уваги, ніж було потрібно для звичайного колеги. Я не знала, чи помічав він щось між мною та Максимом, але не збиралася давати йому зайвий привід для здогадок.

Я вже майже переконала себе, що варто просто зачекати, коли Ірина підійшла до мого столу з чашкою кави й поклала поруч кілька документів.

— До речі, ти ж іще не знаєш, — сказала вона, переглядаючи щось у телефоні. — Максим Андрійович сьогодні не приїде.

Я підняла на неї очі, намагаючись не показати, наскільки уважно слухаю.

— А що сталося?

— Він у відрядженні. Поїхав у справах, здається, на кілька днів. Не знаю точно, коли повернеться. Мабуть, до кінця тижня вже буде.

Я намагалася зберегти звичайний вираз обличчя. Навіть кивнула, ніби почула щось цілком буденне.

— Зрозуміло.

Одне слово. Спокійне, коротке, абсолютно беземоційне. Саме так і мала відповідати людина, якій щойно повідомили звичайну робочу новину.

Тільки всередині мене щось неприємно стиснулося.

Він поїхав.

Я навіть не знала, коли саме. До чи після того, як написав мені. Чи збирався він сказати про відрядження, чи взагалі не вважав за потрібне мене про це повідомляти. Я не мала жодного права очікувати від нього пояснень, але від цього усвідомлення чомусь не ставало легше.

— Ти щось хотіла в нього уточнити? — запитала Ірина.

— Ні, просто думала, що він сьогодні буде. Є кілька робочих питань, які треба буде з ним обговорити.