Розділ 15

Я прокинулася від світла, яке пробивалося крізь щілину між шторами, і ще кілька секунд не могла зрозуміти, де перебуваю. У кімнаті було тихо, повітря здавалося незвично теплим, а поруч відчувалася присутність іншої людини. Я повільно розплющила очі й побачила його.

Він лежав поруч, на боці, повернувшись до мене обличчям. Спав. Без звичного напруження між бровами, без холодного погляду, без тієї стриманості, за якою він ховався від усіх на роботі. Уві сні він здавався молодшим, спокійнішим, майже звичайним чоловіком. Чоловіком, якого можна було б уявити поруч щоранку, якби не одне маленьке, але безжальне слово. Одружений.

Я дивилася на нього й намагалася зрозуміти, що саме відчуваю. Щастя? Напевно, його частинку. Ніжність? Так, бо навіть зараз мені хотілося обережно торкнутися його обличчя й провести пальцями по скроні. Страх? Значно більше, ніж я була готова визнати. Учора я дозволила собі не думати про завтра. Не згадувати про обручку, про його прізвище в документах, про жінку, яка чекала на нього вдома. Я сказала собі, що маю право хоча б на одну ніч не бути розумною, обережною, правильною. Хоча б одну ніч не контролювати кожен погляд і кожне слово.

І ось вона закінчилася.

Я обережно відсунулася, намагаючись не розбудити його, але він поворухнувся й розплющив очі.

— Котра година? — його голос був хрипким після сну.

Я потягнулася до телефона на тумбочці.

— Майже восьма.

Він подивився на екран свого телефона, і я помітила, як змінився його вираз обличчя. Не різко, не драматично. Просто зникла та м’якість, із якою він дивився на мене кілька секунд тому. Наче разом із часом до нього повернулася реальність. Він сів на ліжку й провів долонею по обличчю.

Я нічого не запитувала. Мені вистачило цього короткого жесту, аби зрозуміти: він уже подумки десь далеко звідси. Там, де на нього чекали справи, робота, звичний порядок життя. І Олена.

Я відвернулася до вікна.

— Ти сьогодні рано прокинувся, — сказала я, сама не розуміючи, навіщо вимовляю такі безглузді слова.

— Так.

Він знову глянув на телефон. Екран засвітився від нового повідомлення, але він не відразу взяв його до рук.

— Тобі потрібно їхати? — запитала я.

— Так, скоро.

Усього два слова. Звичайні, нічим не примітні. Але я раптом відчула, як усередині щось стискається. Звісно, йому потрібно було їхати. У нього було життя, яке існувало задовго до мене й мало продовжуватися після цієї ночі. Я знала це від самого початку. Знала, коли вперше затримала на ньому погляд, коли почала помічати його настрій за інтонацією, коли чекала на повідомлення, яке не мала права чекати.

Я все знала.

То чому тепер мені хотілося, щоб він залишився?

Він підвівся й почав збирати свої речі. Я спостерігала за ним мовчки, намагаючись не запам’ятовувати кожну дрібницю. Те, як він застібав годинник. Як поправляв рукав сорочки. Як шукав телефон, який сам же залишив на тумбочці. Мені хотілося, щоб він знову ліг поруч, обійняв мене й сказав, що сьогодні нікуди не поспішає. Щоб бодай на кілька хвилин я могла повірити, що ця ніч не була випадковістю.

Але він одягався.

І від цього ставало страшенно соромно за власні бажання.

— Ти шкодуєш? — раптом запитав він.

Я підняла на нього очі.

— Про що саме?

— Про вчорашнє.

Я могла відповісти чесно. Сказати, що не шкодую жодної секунди, що ще вчора ввечері перестала вдавати байдужість, що поруч із ним почувалася так, як давно не почувалася ні з ким. Що мені страшно навіть уявити, як я завтра дивитимуся на нього в офісі, якщо він знову стане тим самим холодним керівником.

Але я запитала інше:

— А ти?

Він замовк.

Я чекала. Не знаю, чого саме. Можливо, слів, які зробили б цей ранок трохи менш болючим. Можливо, просто хотіла почути, що я не одна прокинулася з відчуттям, ніби вчора змінилося щось більше, ніж наші стосунки. Він повільно підійшов ближче й присів на край ліжка.

— Ні, — сказав він нарешті. — Я не шкодую.

Я опустила очі.

Це мало б мене заспокоїти. Натомість стало ще важче. Бо якби він шкодував, я могла б розсердитися, образитися, переконати себе, що він виявився таким самим, як усі чоловіки, які беруть від жінки те, чого хочуть, а потім повертаються до свого життя. Але він не шкодував. І від цього виникало значно небезпечніше запитання: якщо він не шкодує, то що збирається робити далі?

Він хотів щось сказати, але раптом уважно подивився на мене.

— Ти знову гаряча.

Я здивовано глянула на нього.

— Що?

Він торкнувся долонею мого чола, і цей простий жест змусив мене на мить забути про всі незручні запитання, які залишалися між нами.

— У тебе температура?

— Не знаю. Мабуть, трохи.

— Ти ж іще вчора погано почувалася.

Я відвела погляд. Останніми днями хвороба й справді вибила мене з сил. Я сподівалася, що після сну стане легше, але тіло досі було слабким, а голова здавалася важкою. Просто вчора все інше відступило на задній план.

— Та нічого страшного, — відповіла я. — Полежу сьогодні, відпочину.

— Ти збиралася на роботу?

— Так, але, мабуть, не піду. Не хочу там остаточно розклеїтися.

Він насупився, ніби ця відповідь йому не сподобалася.

— І правильно. Залишайся вдома, відпочивай. Ліки маєш?

— Маю.

— Якщо стане гірше, звернися до лікаря.

Я ледь усміхнулася.

— Ти зараз говориш зі мною як мій керівник чи як хто?

Він подивився мені в очі, і на його обличчі промайнуло щось схоже на усмішку.

— А ким ти хочеш, щоб я говорив?

Я не відповіла. Бо боялася, що скажу щось зайве. Щось, що видасть, наскільки сильно мені хотілося б почути від нього зовсім інші слова.

Він затримався біля ліжка ще на кілька секунд, а потім нахилився й поцілував мене в чоло. Цього разу поцілунок був не пристрасним і не вимогливим, а тихим, майже домашнім. Саме таким, від якого мені ставало найстрашніше, бо він змушував уявляти те, чого між нами не могло бути.