Розділ 14

Настя прокинулася від ознобу. У кімнаті було тепло, але її все одно морозило, а голова здавалася важкою, наче всю ніч вона несла на собі щось непідйомне. Вона спробувала підвестися, проте тіло одразу нагадало, що сьогодні краще залишитися в ліжку.

Телефон лежав на тумбочці. На екрані світився час, а поруч — повідомлення від Ірини з робочого чату. Настя відкрила його, прочитала кілька рядків і знову відклала телефон. Вона мала б думати про температуру, ліки й те, що потрібно попередити керівництво про свою відсутність. Натомість у голові знову й знову звучав голос Максима Андрійовича.

«Ти для мене набагато важливіша, ніж я дозволяв собі визнавати».

Вона заплющила очі, але це не допомогло. Перед нею знову постав його погляд, напружені пальці на її талії, мить перед поцілунком, коли він залишив їй можливість відступити. І те, як вона сама потягнулася до нього, не бажаючи, щоб він зупинявся.

Учора вона повернулася додому й довго сиділа на краю ліжка, не вмикаючи світла. Їй здавалося, що після цієї розмови все мало б стати зрозумілішим. Максим нарешті сказав те, про що вона здогадувалася, але боялася почути. Вона більше не мусила переконувати себе, що вигадала його погляди, що його ревнощі були лише особливістю характеру, а той поцілунок — випадковістю.

Він хотів її. І вона хотіла його.

Проблема полягала в тому, що бажання не робило їхню ситуацію правильною.

Настя повільно сіла, притиснула долоню до чола й потягнулася по термометр. Температура була підвищена. Вона видихнула, зробила ковток води й написала керівниці відділу, що сьогодні не зможе вийти через хворобу. За кілька хвилин прийшла коротка відповідь із побажанням одужання.

Настя дивилася на екран, очікуючи, сама не знаючи чого. Можливо, що серед повідомлень з’явиться ще одне. Від нього.

Але телефон мовчав.

Вона поклала його екраном донизу й змусила себе встати, щоб випити ліки. Їй не хотілося бути тією жінкою, яка лежить у ліжку й чекає на повідомлення від одруженого чоловіка. Не хотілося залежати від того, чи згадає він про неї, чи знайде хвилину, чи захоче почути її голос.

Вона ж не така. Принаймні завжди намагалася бути саме такою.

Та вже за годину знову взяла телефон до рук.

День тягнувся нестерпно повільно. За вікном час від часу шуміли автомобілі, у сусідній квартирі хтось пересував меблі, а Настя то дрімала, то прокидалася й дивилася на стелю. Вона заварила чай, але той давно охолов на тумбочці. Книжка, яку вона спробувала почитати, залишилася розгорнутою на одній сторінці.

Їй було погано фізично, проте найбільше виснажували думки.

Максим Андрійович був одружений. У нього була дружина, діти, дім, куди він повертався після роботи. Там на нього чекали не тільки звички й побутові розмови, а й маленькі руки, що обіймали його за шию, дитячий сміх і люди, перед якими він мав відповідальність. Настя не могла вдавати, що цього не існувало, лише тому, що між ними виникло щось сильніше за звичайну симпатію.

Вона уявляла, як могла б виглядати їхня історія, якби обставини були іншими. Якби він був вільним. Якби вони зустрілися не в офісі, де він її керівник, а десь випадково, серед сотень незнайомих людей. Якби їй не доводилося відчувати провину за кожне бажання, за кожен спогад про його губи, за кожну надію, яку вона навіть собі не дозволяла сформулювати.

Але життя не давало їм зручних умов. Воно просто поставило їх одне навпроти одного — і тепер вимагало зробити вибір.

Настя накрилася ковдрою до підборіддя.

Вона не хотіла бути коханкою. Не хотіла ховати телефон, чекати на рідкісні зустрічі, задовольнятися хвилинами, які він зможе вирвати зі свого сімейного життя. Не хотіла одного дня побачити, як він поправляє краватку перед тим, як повернутися до дружини, а сама залишатися в порожній квартирі з відчуттям, що їй знову дісталося менше, ніж вона заслуговує.

Вона знала собі ціну. Знала, що заслуговує на чоловіка, який зможе взяти її за руку при людях, назвати своєю коханою, не озираючись на двері, і не змушувати її щоразу запитувати себе, чи має вона право на його увагу.

Тоді чому думка про те, щоб назавжди відмовитися від Максима, завдавала їй майже фізичного болю?

Вона перевернулася на бік і притиснула до себе подушку. Хотіла знайти в собі бодай одну розумну причину, чому він не повинен бути їй потрібен. Він старший, він її начальник, він одружений, він не може нічого їй обіцяти. Вони знайомі зовсім недовго. Вона ще не знає, яким він буває, коли сердиться по-справжньому, коли втомлюється, коли в нього поганий настрій. Не знає, як він поводиться у стосунках, що приховує за своєю стриманістю, скільки в ньому того чоловіка, якого вона бачила вчора, а скільки — людини, що завтра знову застебне ґудзики на сорочці й повернеться до звичного життя.

Вона не могла любити його за те, чого ще не знала.

Принаймні так вона намагалася себе переконати.

А потім згадала, як він учора дивився на неї, коли говорив про свої почуття. Без звичної впевненості, без холодної маски керівника. Він ніби вперше дозволив їй побачити, що йому теж страшно. Що він не знає, як упоратися з тим, що відбувається між ними. Що йому теж доводиться боротися із собою.

І Настя зрозуміла: вона не просто хотіла його поцілунків. Їй хотілося знати, що ховається за його мовчанням. Хотілося бути поруч, коли він перестає бути Максимом Андрійовичем Воронським — суворим керівником, який звик усе контролювати, — і стає просто Максимом. Чоловіком, який може втомитися, розгубитися, засумніватися. Чоловіком, якому іноді теж потрібен хтось, поруч із ким не треба вдавати, що все під контролем.

Вона хотіла бачити його справжнім. І хотіла, щоб він бачив її.

Настя повільно розплющила очі.

— Господи, — прошепотіла вона в порожню кімнату. — Я ж тебе кохаю.

Слова прозвучали так тихо, що вона ледве сама їх почула. Та щойно вимовила їх, як усе всередині ніби завмерло.

Вона не сказала «закохуюся». Не сказала «здається, він мені подобається». Не сховалася за звичними поясненнями про пристрасть, цікавість чи небезпечну близькість. Вона нарешті назвала те, що відчувала, своїм ім’ям.