Розділ 13

Настя майже переконала себе, що сьогодні буде звичайний робочий день. Вона навіть перестала шукати поглядом двері кабінету Максима Андрійовича щоразу, коли чула кроки в коридорі. Майже перестала згадувати його голос, коли він запитав про Дениса. І майже повірила, що зможе поводитися так, ніби між ними нічого не було.

Проблема полягала в тому, що Максим Андрійович, схоже, не збирався полегшувати їй це завдання.

Він від самого ранку був нестерпним. До звіту, який учора назвав цілком прийнятним, сьогодні виникли зауваження. На нараді він двічі перебив Андрія Сергійовича, а коли Настя принесла документи, навіть не глянув на неї, лише коротко наказав залишити папку на столі. І все це було б нормально, якби вона не помічала, що варто їй заговорити з Денисом — і Максим раптом знаходив причину вийти з кабінету.

Настя не збиралася лестити собі думкою, що все це через неї. Хоча, якщо чесно, дуже хотілося.

— Ти сьогодні якась задумлива, — Денис зупинився біля її столу, тримаючи дві чашки кави. — Я вже починаю думати, що моя компанія на тебе погано впливає.

— Твоя компанія чудова. Це моя голова часом працює проти мене.

— Тоді пропоную перевірений метод лікування. Кава після роботи. Без розмов про роботу, без телефонів і без твоїх спроб переконати мене, що ти занадто зайнята для побачень.

Настя засміялася й узяла чашку.

— Ти завжди такий наполегливий?

— Тільки коли людина мені справді подобається.

Він сказав це спокійно, без звичної усмішки, і Настя на мить розгубилася. Денис не намагався здаватися кимось іншим. Не грав у холодного чоловіка, не змушував її вгадувати, що ховається за його словами. Він просто був поруч і прямо говорив, чого хоче.

Можливо, саме цього їй і бракувало.

— Добре, — відповіла вона. — Кава після роботи. Але я нічого не обіцяю.

— А я й не прошу обіцянок. Мені достатньо того, що ти погодилася.

Денис усміхнувся й обережно прибрав пасмо волосся, яке впало їй на обличчя. Рух був природним, майже ненавмисним. Настя навіть не встигла відреагувати, лише підняла на нього очі й усміхнулася у відповідь.

А за кілька метрів від них відчинилися двері директорського кабінету.

Максим Андрійович вийшов із папкою в руках і відразу побачив їх. Точніше, спочатку він побачив руку Дениса біля обличчя Насті, потім її усмішку, а вже після цього — те, як Денис нахилився до неї, щось тихо сказав і змусив її засміятися знову.

Максим зупинився.

Усередині щось неприємно смикнулося, ніби він щойно побачив сцену, до якої його ніхто не готував. Він знав, що Денис залицяється до неї. Знав, що Настя має повне право прийняти його запрошення. Знав навіть, що сам підштовхнув її до цього, коли сказав, що їм не варто повертатися до того поцілунку.

То чому, чорт забирай, йому хотілося підійти й відтягнути Дениса від неї?

Ти одружений. У тебе дружина. Двоє дітей. Ти сам сказав їй, що між вами нічого не буде.

Він повторив це подумки раз, другий, третій. Не допомогло.

Денис знову торкнувся Настиного плеча, цього разу легко, коли пропускав повз її стіл співробітницю з коробкою документів. Настя щось відповіла йому, а він, нахилившись ближче, тихо промовив:

— Ти сьогодні особливо гарна. Я вже казав?

Максим стиснув папку так сильно, що її край зігнувся.

— Денисе. До мене в кабінет. Негайно.

Голос пролунав настільки різко, що кілька людей підняли голови. Денис випростався й повернувся до директора. Усмішка з його обличчя зникла, але він не розгубився.

— Так, Максиме Андрійовичу. Щось термінове?

— Я, здається, сказав достатньо зрозуміло.

Максим розвернувся й пішов до кабінету, навіть не перевіривши, чи Денис рушив за ним. Настя залишилася стояти з чашкою в руках, відчуваючи, як кава повільно холоне між її долонями. Вона впізнала цей тон. Так Максим Андрійович говорив, коли був по-справжньому розлючений.

Але цього разу він дивився не на документи й не на результати роботи.

Він дивився на Дениса.

— Що це зараз було? — тихо запитала Настя, коли Денис проходив повз її стіл.

— Не знаю. Мабуть, у нього поганий день.

Денис спробував усміхнутися, але в його погляді вже з’явилася настороженість. Він не боявся розмовляти з керівництвом, проте чудово розумів різницю між звичайною робочою вимогою та викликом, який більше нагадував попередження.

Двері кабінету зачинилися.

— Ви можете пояснити, що відбувається? — запитав Максим, кинувши папку на стіл.

— Я саме хотів запитати вас про те саме, — відповів Денис. — Якщо є претензії до моєї роботи, я готовий їх вислухати.

— Не вдавайте, що не розумієте.

— Тоді поясніть, бо я справді не розумію.

Максим обійшов стіл. Він звик, що після такого тону люди починають виправдовуватися, відводять очі або намагаються якнайшвидше завершити розмову. Денис не робив нічого з цього. Він стояв перед ним спокійно, хоча в його голосі вже відчувалася твердість.

— Ви перебуваєте на робочому місці, — процідив Максим. — І я не збираюся спостерігати, як ви перетворюєте офіс на майданчик для залицянь.

Денис кілька секунд мовчав, а потім повільно кивнув.

— Зрозуміло. Тоді, мабуть, варто уточнити: у нас заборонено запрошувати колег на каву? Чи це правило стосується лише Насті?

Ім’я в його устах подіяло на Максима сильніше, ніж мало б.

— Не переходьте межу.

— Я її не переходив. Я запросив дівчину на каву. Вона погодилася. Ми не порушували жодних правил і не заважали нікому працювати. Якщо вас не влаштовує моя робота — скажіть прямо. Але не прикривайте особисті претензії посадою.

Максим різко наблизився до нього.

— Ви надто багато собі дозволяєте.

— А ви зараз поводитеся так, ніби я забрав у вас щось ваше.

Запала тиша.

Денис вимовив це без насмішки, але саме тому слова влучили точно в ціль. Максим відчув, як у ньому здіймається лють — не стільки на Дениса, скільки на себе. Бо той назвав уголос те, чого Максим не хотів визнавати навіть подумки.