Розділ 12

Максим Андрійович ненавидів такі ранки. Принаймні саме це він повторював собі останні пів години, сидячи за столом і втретє перечитуючи один і той самий абзац у звіті. У компанії вистачало роботи: клієнти вимагали відповідей, менеджери приносили проблеми, які чомусь не могли вирішити самостійно, а телефон не замовкав ні на хвилину. Так, справа точно була в роботі. Не в тому, що він уже четвертий раз за ранок дивився на годинник, хоча до наступної зустрічі залишалося ще двадцять хвилин. Не в тому, що його дратував будь-який зайвий шум за дверима. І точно не в тому, що він помітив, як Денис уже двічі підходив до столу Насті.

Усе мало цілком логічне пояснення. Окрім одного: чому він узагалі звертав на це увагу?

Максим відкинувся на спинку крісла й заплющив очі. Вона вільна жінка. Він одружений чоловік. Вона має право будувати стосунки з ким завгодно. Він сам сказав їй не повертатися до того поцілунку. Отже, усе відбувається правильно. Чудово. Прекрасно. То чому йому хотілося вийти в коридор і сказати Денисові, щоб той нарешті знайшов собі інше місце для своїх нескінченних розмов?

— Дурня, — пробурмотів він собі під ніс.

— Перепрошую?

Максим підняв голову. У дверях стояв Андрій Сергійович із документами.

— Нічого. Щось термінове?

— Хотів уточнити щодо завтрашньої зустрічі. І ще… У вас усе гаразд? Ви сьогодні якийсь напружений.

— Усе чудово.

Відповідь прозвучала настільки різко, що обидва на секунду замовкли. Максим повільно видихнув і додав уже спокійніше:

— Вибачте. Просто багато роботи. Що там щодо зустрічі?

Андрій Сергійович перейшов до справи, і за кілька хвилин розмова завершилася. Коли двері зачинилися, Максим знову взявся до звіту. Цього разу він навіть дочитав абзац, перш ніж почув сміх Насті.

Тихий, щирий, зовсім не такий, яким вона останнім часом усміхалася йому.

Він підвів голову раніше, ніж устиг себе зупинити.

Денис чекав, поки більшість колег розійдеться на обід. Він не хотів ставити Настю в незручне становище перед усіма. Та й, якщо чесно, хвилювався значно більше, ніж збирався показувати.

— Можна тебе на хвилинку? — запитав він, зупинившись біля її столу.

Настя відірвалася від монітора.

— Щось сталося?

— Ні. Принаймні я сподіваюся, що ні.

Вона всміхнулася й відклала ручку.

— Тепер мені вже цікаво.

— Тоді ходімо вип’ємо кави. Я скажу тобі дещо, а ти або врятуєш мою самооцінку, або остаточно її знищиш.

— Звучить багатообіцяльно.

— Я на це й розраховував.

Вони пішли до невеликої кухні в кінці коридору. Там майже нікого не було, лише на столі стояла чиясь чашка, а біля вікна тихо гудів кавовий автомат. Настя сперлася на стільницю, спостерігаючи, як Денис намагається вибрати між двома видами кави.

— Ти так довго думаєш над кожним рішенням? — запитала вона.

— Тільки над важливими.

— А кава в тебе тепер важливе рішення?

Він повернувся до неї.

— Настю, я зараз збираюся сказати тобі щось серйозне. Не руйнуй момент.

Вона засміялася.

— Добре, мовчу.

Денис поставив перед нею стаканчик і на кілька секунд замовк. Його звична легкість кудись поділася. Він більше не жартував, не намагався заповнити тишу, а просто дивився на неї, наче хотів переконатися, що вона справді його слухає.

— Ти мені подобаєшся, — сказав він нарешті. — І не просто як дівчина, з якою приємно випити кави чи посміятися на роботі.

Настя завмерла зі стаканчиком у руках. Вона здогадувалася, що Денис відчуває до неї симпатію. Він ніколи особливо цього не приховував. Але одна справа — жарти й невинний флірт, а зовсім інша — почути це прямо.

— Я хочу зустрічатися з тобою, Настю. По-справжньому. Не просто час від часу кудись ходити, коли нам обом нічим зайнятися. Хочу запрошувати тебе на побачення, проводити з тобою вихідні, дізнаватися про тебе більше. Хочу, щоб ти була моєю дівчиною.

Він зробив коротку паузу.

— Я не обіцяю тобі казку. Але обіцяю, що не змушуватиму тебе вгадувати, чи потрібна ти мені.

Останні слова торкнулися чогось болючого. Настя опустила очі на стаканчик. Вона навіть не підозрювала, наскільки сильно їй бракувало саме цього. Не красивих обіцянок, не дорогих подарунків, не гучних зізнань. Їй хотілося простоти. Щоб чоловік, який їй подобається, не відвертався після поцілунку, не нагадував про межі, які сам же порушив, і не залишав її наодинці з питаннями, на які вона не мала відповідей.

Денис дивився на неї терпляче. Він не поспішав заповнювати мовчанку й не вимагав відповіді просто зараз.

— Ти не мусиш відповідати негайно, — додав він. — Я розумію, що ми знайомі не так давно. Просто не хотів удавати, ніби мені достатньо бути твоїм колегою.

Настя повільно підняла на нього очі.

— Ти справді хороший, Денисе.

— Ой. Починається.

— Що?

— Коли жінка починає з фрази «ти справді хороший», чоловікові зазвичай треба морально підготуватися.

Вона мимоволі всміхнулася, але цього разу швидко посерйознішала.

— Я не хочу тебе обманювати. Ти мені подобаєшся. Мені з тобою легко, і я почуваюся добре поруч із тобою. Але я не хочу погоджуватися на стосунки лише тому, що ти ставишся до мене так, як я давно хотіла б, щоб до мене ставилися.

Денис уважно подивився на неї.

— Це через когось іншого?

Запитання було тихим, без докору. Настя не відповіла одразу. Їй не хотілося брехати, але й вимовляти ім’я Максима Андрійовича в цій розмові вона не могла.

— Є дещо, у чому я сама ще не розібралася, — сказала вона нарешті. — І я не хочу починати стосунки, якщо не зможу бути в них чесною.

Денис кивнув. На його обличчі промайнуло розчарування, але він не відвернувся й не почав переконувати її, що зможе змінити її думку.

— Добре. Тоді я не проситиму тебе вирішувати просто зараз. Але й удавати, що ти мені більше не подобаєшся, не буду.

— Денисе…

— Я все зрозумів, Настю. Справді. Я хочу бути з тобою, але не хочу, щоб ти погоджувалася на мене з почуття провини чи вдячності.