Розділ 11

У понеділок Настя прийшла на роботу на десять хвилин раніше, ніж зазвичай.

Не тому, що хотіла справити враження на керівництво. І не тому, що раптом стала надзвичайно відповідальною.

Вона просто не хотіла зустріти Максима Андрійовича біля ліфта.

Їй здавалося, що якщо побачить його відразу після вихідних, то всі її старанні рішення розсиплються ще до першої чашки кави. Вона знову згадає його губи, ту коротку мить, коли він забув про все, а потім відсторонився так різко, ніби сам себе злякався.

І найгіршим було навіть не те, що він її поцілував.

Найгіршим було те, що вона досі хотіла, аби він зробив це ще раз.

Настя зняла пальто, увімкнула комп’ютер і відкрила робочу таблицю. Сьогодні вона буде просто працівницею. Ввічливою, зібраною, уважною. Вона не шукатиме його погляду, не намагатиметься вгадати, що означає кожне слово, і не дозволить собі затриматися біля його кабінету довше, ніж потрібно.

Це був хороший план.

Шкода, що плани не захищають від звичайного звуку чоловічого голосу.

— Доброго ранку.

Настя завмерла над клавіатурою лише на секунду.

Максим Андрійович стояв біля її столу з папкою в руці. Темний костюм, біла сорочка, звичний стриманий вираз обличчя. Жодної ознаки того, що кілька днів тому він дивився на неї зовсім інакше.

— Доброго ранку, Максиме Андрійовичу.

Вона підвела на нього очі, усміхнулася рівно настільки, наскільки вимагала ввічливість, і знову повернулася до монітора.

— Підготуйте, будь ласка, оновлену таблицю по клієнтах до одинадцятої. Я хочу переглянути її перед зустріччю.

— Добре. До одинадцятої буде готова.

Він не пішов одразу.

Настя відчувала це навіть тоді, коли не дивилася на нього. Відчувала його присутність поруч, мов тепло від батареї, до якої не можна торкатися, навіть якщо дуже холодно.

— Як минули вихідні? — запитав він.

Звичайне запитання. Абсолютно невинне. Таке, яке керівник міг поставити будь-якому працівникові.

І все одно її пальці завмерли над клавіатурою.

— Добре, дякую. А у вас?

— Нормально.

Коротка відповідь. Після неї повисла тиша.

Колись Настя, мабуть, спробувала б її заповнити. Усміхнулася б, пожартувала, запитала щось іще. Тепер вона лише кивнула й повернулася до роботи.

Максим Андрійович пішов.

І чомусь саме це зачепило його найбільше.

Не холодність. Вона не була холодною. Не грубість — Настя залишалася бездоганно ввічливою. Вона просто більше не залишала йому нічого зайвого. Жодної випадкової усмішки, жодної секунди, у якій він міг би відчути, що між ними є щось, крім роботи.

Вона виконала його прохання.

Він сам сказав їй не повертатися до того поцілунку.

То чому тепер, коли вона справді це зробила, йому здавалося, що він утратив щось, чого ніколи не мав?

Ближче до обіду Денис приніс Насті каву.

— Тільки не кажи, що ти вже встигла зненавидіти понеділок, — промовив він, ставлячи стаканчик біля її ноутбука.

— Я ще не вирішила. Дай мені годину.

— Домовилися. Через годину принесу щось солодке, щоб рішення було позитивним.

Настя засміялася.

Вона не намагалася сміятися голосніше, ніж зазвичай, і не перевіряла, чи хтось це бачить. Денис справді вмів розсмішити її, а його увага не вимагала від неї жодних складних пояснень. Він не був одружений. Не був її керівником. Не змушував почуватися винною за те, що їй приємно перебувати поруч із ним.

З ним усе мало б бути просто.

— До речі, — Денис сперся долонею об край столу, — я тут подумав, що минулого разу ми надто мало часу провели разом.

— Ти вже плануєш наступний?

— А ти проти?

Вона подивилася на нього з легкою усмішкою.

— Я цього не казала.

— Тоді вважатиму, що маю шанс.

— Не поспішай із висновками, Денисе.

— Я взагалі дуже терплячий чоловік.

— Це ти зараз серйозно?

— Абсолютно. Можу навіть довідку принести.

Настя знову засміялася, і Денис задоволено всміхнувся.

Саме в цю мить двері кабінету навпроти відчинилися.

Максим Андрійович вийшов із телефоном у руці, щось сказав Андрію Сергійовичу, який ішов за ним, і на мить перевів погляд на Настю.

Вона сміялася.

Поруч із нею стояв Денис. Дивився на неї так, як дивляться на жінку, яка подобається. Без приховування, без внутрішньої боротьби, без спроб переконати себе, що це лише професійний інтерес.

Максимові вистачило кількох секунд, щоб усе це побачити.

— Максиме Андрійовичу, ви мене слухаєте? — перепитав Андрій Сергійович.

— Так. Продовжуйте.

Він відвернувся й пішов до переговорної.

Йому не було до чого причепитися. Денис нічого поганого не робив. Настя теж. Вона не порушувала жодних правил і не давала йому жодних обіцянок.

Вона просто жила своє життя.

А він чомусь мусив докладати зусиль, щоб не дивитися в її бік.

І це було настільки безглуздо, що він розсердився на себе.

Проблема виникла о п’ятнадцятій двадцять.

Один із найбільших клієнтів компанії надіслав оновлені умови договору. У документі змінилися терміни постачання та порядок оплати, але в супровідному листі залишили старі цифри. Якщо б менеджери відправили клієнтові підготовлену відповідь, компанія фактично погодилася б на умови, яких ніхто не затверджував.

Настя помітила розбіжність, коли перевіряла вкладення.

Вона звірила документи, знайшла попереднє листування й одразу повідомила Андрію Сергійовичу. За десять хвилин стало зрозуміло, що питання потрібно вирішити до кінця робочого дня: клієнт чекав підтвердження, а будь-яка затримка могла зірвати відвантаження.

— Максим Андрійович просить вас зайти до переговорної, — повідомила Ірина, зупинившись біля Настиного столу.

Настя закрила таблицю.

— Зараз?

— Так. І візьміть документи по договору.

Вона піднялася, зібрала папери й пішла до переговорної, намагаючись не думати про те, що сьогодні вже вдруге почує його голос наодинці.

У кімнаті були Максим Андрійович та Андрій Сергійович. На екрані ноутбука відкрили лист клієнта, а поруч лежали роздруківки договору.