Розділ 10

У неділю Настя прокинулася раніше, ніж зазвичай.

За вікном тільки починало світати, у квартирі було тихо, а телефон на тумбочці показував 7:12. Вона могла б перевернутися на інший бік і поспати ще кілька годин, але сон уже не повертався.

У голові знову й знову виникав один і той самий момент.

Його погляд. Ледь помітна усмішка. Те, як він раптом замовк посеред розмови, а потім нахилився до неї й поцілував.

Настя заплющила очі й притиснула долоню до обличчя.

— Господи, ну чому саме він?

Вона й сама не знала, кому ставила це запитання. Можливо, собі. Можливо, комусь, хто міг би пояснити, чому серед усіх чоловіків, яких вона могла зустріти, її потягнуло саме до того, з ким усе від самого початку було приречене на складнощі.

Максим Андрійович їй подобався ще до поцілунку. Вона помітила це давно, хоча спочатку намагалася переконати себе, що просто визнає очевидне: він красивий, упевнений у собі, розумний, має ту особливу стриманість, через яку мимоволі хочеться дізнатися, що ховається за його серйозним обличчям.

Але тоді це було лише захоплення. Приємна думка про привабливого чоловіка, який до того ж був її керівником.

Після поцілунку все змінилося.

Тепер вона знала, як близько він може стояти. Як звучить його голос, коли він перестає говорити з нею виключно як директор. Як дивиться на неї в ті рідкісні миті, коли забуває про свою звичну стриманість.

І найгірше — вона знала, що їй це сподобалося.

Дуже.

Настя могла скільки завгодно переконувати себе, що не чекала того поцілунку, що він застав її зненацька, що вона взагалі не розуміла, що відбувається. Усе це було правдою.

Але правдою було й те, що в ту коротку мить вона не хотіла, щоб він відсторонювався.

Їй хотілося залишитися поруч. Хотілося побачити, що буде далі. Хотілося, щоб він знову подивився на неї так, як дивився тоді, коли вони стояли вдвох і розмовляли про зовсім звичайні речі.

Від самої цієї думки ставало страшно.

Бо Максим Андрійович був одружений.

У нього була дружина. Двоє дітей. Дім, у який він повертався щовечора, сімейні справи, спільні спогади, ціле життя, побудоване задовго до того, як Настя взагалі з’явилася в його компанії.

Вона не знала його дружину й не мала жодного бажання оцінювати їхній шлюб. Не знала, чи часто вони сваряться, чи вистачає їм тепла, чи вміють вони досі дивувати одне одного. І не мала права вигадувати відповіді, які зробили б її власні почуття менш неправильними.

Він був не вільний.

Це не залежало від того, чи подобалася вона йому, чи думав він про неї після роботи, чи відчував щось у ту мить, коли поцілував.

Він мав сім’ю.

А вона не хотіла бути жінкою, через яку хтось плакатиме ночами, діти ставитимуть батькові незручні запитання, а інша жінка намагатиметься зрозуміти, в який момент її життя почало руйнуватися.

Настя ніколи не вважала себе святою. Вона могла помилятися, могла закохуватися не в тих людей, могла робити необдумані вчинки.

Але вона не хотіла свідомо йти туди, де її почуття могли стати чиєюсь бідою.

Навіть якщо від цього болітиме їй самій.

Особливо якщо від цього болітиме їй самій.

Вона сіла на ліжку й потягнулася до телефону. На екрані було повідомлення від Дениса, надіслане ще вчора ввечері.

«Дякую за сьогодні. Мені було дуже добре з тобою. Сподіваюся, повторимо ❤️».

Настя прочитала його двічі.

Денис був хорошим. Уважним, веселим, відкритим. Він не змушував її здогадуватися, чи подобається вона йому. Не ховав своїх намірів за холодністю й не змушував її почуватися зайвою.

З ним було легко.

І саме тому їй було соромно за те, що навіть під час їхнього побачення вона час від часу згадувала іншого чоловіка.

Коли Денис сміявся, вона думала, чи вміє так сміятися Максим Андрійович, коли поруч його дружина.

Коли Денис дивився на неї з відкритою симпатією, вона згадувала погляд Максима перед поцілунком.

А коли Денис провів її додому й попрощався, вона ловила себе на думці, що хотіла б, аби на його місці опинився зовсім інший чоловік.

Настя відклала телефон.

— Це несправедливо, — тихо сказала вона.

І мала на увазі не лише Дениса.

Вона не хотіла порівнювати їх. Не хотіла перетворювати вільного чоловіка на запасний варіант лише тому, що той, кого вона насправді хотіла, був недоступним.

Денис заслуговував на щирість.

А вона сама заслуговувала не жити від одного погляду Максима Андрійовича до іншого.

Тому Настя прийняла рішення.

На роботі вона буде поводитися нормально. Не демонструватиме образи, не уникатиме його навмисно й не влаштовуватиме незручних розмов. Вона виконуватиме свої обов’язки, спілкуватиметься з колегами й не дозволятиме одному поцілунку визначати її настрій на весь день.

А щодо Максима Андрійовича…

Вона більше не шукатиме в його поведінці прихованих відповідей.

Якщо він вирішив відсторонитися, вона не переслідуватиме його. Якщо він пошкодував про поцілунок, вона не змушуватиме його пояснюватися. А якщо той поцілунок нічого для нього не означав, то їй доведеться прийняти й це.

Вона не могла наказати собі перестати відчувати.

Але могла вирішити, що робитиме зі своїми почуттями.

І цього разу вона обрала не йти за ними.

У понеділок Настя прийшла на роботу з чітким наміром не дозволити собі жодної слабкості.

Вона привіталася з колегами, розклала речі, увімкнула комп’ютер і взялася до завдань. Коли Денис підійшов до її столу й запитав, як минули вихідні, вона усміхнулася та відповіла, що добре.

Коли з кабінету вийшов Максим Андрійович, вона теж привіталася.

— Доброго ранку.

— Доброго ранку, Настю.

Усього два слова. Звичайний тон. Жодної особливої уваги.

І все одно їй довелося докласти зусиль, щоб не простежити за ним поглядом, коли він проходив повз.

Вона ненавиділа те, наскільки сильно реагувала на дрібниці. На звук його голосу, на кроки в коридорі, на те, як він знімав годинник і клав його поруч із ноутбуком, коли збирався довго працювати.