Розділ 9

Настя вирішила, що більше не думатиме про той поцілунок.

Принаймні на роботі.

У неї були справи, завдання, звіти, які потрібно було підготувати до кінця тижня, і зовсім не було бажання перетворювати кожен робочий день на нескінченне очікування того, чи подивиться на неї Максим Андрійович, чи заговорить трохи м’якше, чи, можливо, знайде спосіб пояснити те, що сталося.

Він не пояснив.

Навпаки, наступні два дні поводився так, ніби між ними ніколи нічого не було.

І Настя вирішила, що чудово. Якщо йому так зручніше, нехай буде саме так.

— Ти сьогодні якась задумлива, — Денис поставив на її стіл чашку кави й сів на вільний стілець поруч. — Не виспалася?

— Та ні. Просто багато роботи.

— Мені здається, ти говориш це щоразу, коли я намагаюся з тобою поговорити.

— Може, тому що ти відволікаєш мене від роботи?

— А може, тому що я тобі подобаюся, але ти поки не хочеш цього визнавати?

Настя засміялася й похитала головою.

— Денисе, у тебе надто висока самооцінка.

— А що мені залишається? Я ж не можу ходити тут із сумним обличчям і чекати, поки ти сама здогадаєшся, що я хочу запросити тебе на побачення.

— Ти вже запросив.

— І ти погодилася. Тому я вважаю, що в мене непогані шанси.

Вона взяла чашку й зробила ковток. Кава була саме такою, як вона любила.

— Дякую, до речі.

— Будь ласка. Я запам’ятовую важливі речі.

— Наприклад?

— Наприклад, яку каву ти п’єш. Або що ти завжди забуваєш пообідати, коли захоплюєшся роботою.

Настя здивовано подивилася на нього.

— Ти справді це помітив?

— Настю, я сиджу від тебе через два столи. Я не настільки зайнятий, щоб не помічати красиву дівчину.

Вона закотила очі, хоча усмішки приховати не змогла.

Саме в цей момент двері кабінету Максима Андрійовича відчинилися.

— Денисе, зайдіть до мене, будь ласка.

Голос був звичайним, спокійним, але Денис відразу підвівся.

— Уже йду.

Він нахилився до Насті й тихо додав:

— Не сумуй без мене.

— Я постараюся пережити цю втрату.

Денис засміявся й попрямував до кабінету.

Максим Андрійович дочекався, поки він зайде, і зачинив двері.

— Ви просили мене? — запитав Денис.

— Так. Щодо роботи з новим клієнтом. Мені потрібна ваша допомога на наступному тижні.

Він почав пояснювати завдання, але швидко помітив, що Денис слухає не так уважно, як зазвичай.

— Щось незрозуміло?

— Ні, усе зрозуміло.

— Тоді чому ви усміхаєтеся?

Денис не одразу зрозумів, що керівник говорить серйозно.

— Та нічого. Просто настрій хороший.

— Радий за вас. Сподіваюся, це не вплине на роботу.

— У жодному разі.

Максим Андрійович кивнув і повернувся до документів.

Розмова мала б закінчитися, але Денис раптом запитав:

— Максиме Андрійовичу, а можна вас дещо запитати?

— Слухаю.

— Ви давно одружені?

Рука Максима завмерла над папером.

— Достатньо давно. А чому вас це цікавить?

— Та просто. З Настею розмовляли про сім’ю, стосунки, усе таке. Вона сказала, що не любить, коли чоловіки приховують свій сімейний стан, тому я вирішив одразу бути відвертим у всьому.

Максим повільно підняв очі.

— І що саме ви приховуєте?

— Нічого. Я неодружений, дітей немає. Вільний, як то кажуть.

Він вимовив останні слова з такою задоволеною усмішкою, що Максимові Андрійовичу раптом захотілося нагадати йому про необхідність повернутися до роботи.

Замість цього він лише сказав:

— Добре, Денисе. На цьому все.

Коли двері зачинилися, Максим довго дивився на документи.

Він навіть не помітив, як стиснув ручку в пальцях.

Денис був неодруженим. Вільним. Міг запросити Настю на вечерю, тримати її за руку, говорити їй компліменти й не думати про те, що завтра доведеться повернутися до дружини та дітей.

Максим Андрійович різко поклав ручку на стіл.

Він не збирався порівнювати себе з Денисом.

Це було б безглуздо.

Але думка вже з’явилася, і позбутися її виявилося не так просто.

У п’ятницю Настя майже не бачила Максима Андрійовича.

Він провів кілька зустрічей, попросив надіслати йому звіт електронною поштою, а коли вона зайшла уточнити одне питання, навіть не запропонував сісти.

— Усе правильно. Надсилайте остаточну версію, — сказав він, переглянувши документ.

— Добре.

Настя не рушила з місця.

— Ще щось? — запитав він.

Вона ледь помітно стиснула губи.

— Ні. Гарного дня, Максиме Андрійовичу.

— І вам.

Вона вийшла, тихо зачинивши двері.

Максим залишився дивитися на порожній екран ноутбука.

Він бачив, як вона змінилася. Раніше Настя могла затриматися на кілька секунд, пожартувати, запитати щось незначне. Тепер вона приходила, виконувала завдання й ішла, не залишаючи жодного приводу для особистої розмови.

Саме цього він і хотів.

Тоді чому його так дратувало, що вона більше не намагалася заговорити з ним?

Відповідь була очевидною, але Максим уперто відмовлявся її приймати.

Увечері він збирався додому, коли на телефон надійшло повідомлення від дружини.

«Ти сьогодні встигнеш забрати дітей? Я маю затриматися».

Він одразу відповів, що встигне.

За кілька хвилин прийшло ще одне повідомлення.

«Дякую ❤️ Вони весь день питають, коли ти будеш».

Максим подивився на екран, і його обличчя пом’якшало.

Він любив своїх дітей. Любив їхні розмови, безкінечні запитання, малюнки, які вони приносили йому, і те, як обоє бігли назустріч, коли він повертався додому. Він не хотів бути батьком, якого вони бачать лише на фотографіях або у вихідні між телефонними дзвінками.

І він любив Олену. Принаймні ту частину їхнього життя, яку вони побудували разом. Вона була матір’ю його дітей, людиною, з якою він пережив багато хорошого й поганого, людиною, яка знала його краще за більшість.

Їхні стосунки давно стали спокійнішими. Вони рідше говорили про себе, частіше — про справи, дітей, побут. Але це не означало, що їхній шлюб був порожнім.