Розділ 8

Максим Андрійович уже втретє перечитував один і той самий абзац у звіті, але так і не міг збагнути, що саме там написано.

За скляною стіною його кабінету Денис щось розповідав Насті. Судячи з її усмішки, історія була справді смішною, бо за кілька секунд вона відкинулася на спинку крісла й розсміялася.

Максим повільно опустив погляд до документа.

Його не обходило, з ким спілкується нова співробітниця. Він узагалі не мав звички стежити за особистим життям підлеглих, а те, що Настя знайшла спільну мову з колегами, було лише плюсом. Денис працював у компанії давно, справлявся зі своїми обов’язками й, наскільки Максим знав, не мав жодних проблем із дисципліною.

Тож причин для роздратування не існувало.

Абсолютно жодної.

— Максиме Андрійовичу, до вас можна?

Він підняв голову. У дверях стояв Андрій Сергійович.

— Так, заходьте.

— Я підготував матеріали до завтрашньої зустрічі. Настя допомогла звірити цифри, тож тепер усе готово.

— Добре. Залиште на столі.

Андрій Сергійович поклав папку й уже збирався виходити, коли Максим, сам не розуміючи навіщо, запитав:

— Як вона освоїлася?

— Настя? Нормально. Швидко вчиться, запитує, коли чогось не знає. Думаю, з неї буде хороший спеціаліст.

— Зрозуміло.

— А ще з Денисом вони, здається, знайшли спільну мову. Він сьогодні вже встиг запросити її кудись після роботи.

Максим перегорнув сторінку у звіті.

— Це їхня особиста справа.

— Звісно, — погодився Андрій Сергійович і вийшов.

Двері зачинилися.

Максим ще кілька секунд дивився на папір перед собою, а потім із тихим роздратуванням відсунув його.

Його особиста справа.

Саме так.

Він не мав жодного стосунку до того, з ким Настя ходитиме на каву, кому усміхатиметься і чи погодиться на побачення з Денисом. Вона була молодою вільною дівчиною, яка прийшла працювати в його компанію, а не людиною, за яку він міг щось вирішувати.

І якщо він раптом почав звертати на неї більше уваги, ніж потрібно, то проблема полягала виключно в ньому.

Максим повернувся до роботи, вирішивши більше не відволікатися.

Принаймні до того моменту, коли за кілька хвилин у двері постукала сама Настя.

— Можна?

— Заходьте.

Вона зайшла з папкою в руках і зупинилася біля столу.

— Андрій Сергійович попросив передати вам оновлені матеріали. Ми все звірили, помилок начебто більше немає.

— Дякую. Покладіть тут.

Настя виконала прохання, але не поспішила виходити.

— Щось іще? — запитав він.

— Ні. Просто хотіла уточнити, чи потрібно мені бути завтра на зустрічі з партнерами.

— Так. Ви готували частину матеріалів, тому будете присутні.

— Добре.

Вона кивнула, та замість того, щоб піти, раптом глянула на нього з легкою усмішкою.

— Ви сьогодні особливо серйозний.

Максим підняв брову.

— А я буваю несерйозним?

— Іноді. Я навіть свідок.

— Не пригадую такого.

— Це тому, що ви тоді були зайняті тим, щоб удавати, ніби не смієтеся.

Він подивився на неї, намагаючись зберегти суворий вираз обличчя, але Настя мала рацію. Він згадав їхню недавню розмову й мимоволі всміхнувся.

— Ви завжди така балакуча?

— Тільки коли людина сама дає привід.

— Тоді я постараюся більше не давати вам таких приводів.

— Як скажете, Максиме Андрійовичу.

Вона відповіла з такою показною покірністю, що він не втримався від короткого сміху.

Настя задоволено всміхнулася.

— Ось! А потім кажете, що я все вигадую.

— Ідіть працювати, Настю.

— Уже йду.

Вона розвернулася, але біля дверей почула його голос:

— І не забудьте підготуватися до завтрашньої зустрічі.

— Не забуду.

— Я серйозно.

— А я серйозно відповідаю.

Двері зачинилися за нею, і Максим кілька секунд дивився на них із ледь помітною усмішкою.

Потім згадав про Дениса, про запрошення на побачення й про те, що зовсім недавно сам збирався переконати себе тримати дистанцію.

Усмішка зникла.

Він не розумів, чому з Настею так легко забував про власну стриманість. І ще менше розумів, чому ця легкість починала його лякати.

До кінця робочого дня офіс поступово спорожнів. Максим Андрійович завершував останні справи, коли почув за дверима голос Насті.

— Денисе, я ж сказала, що ще подумаю.

— А я сказав, що готовий чекати. Хоча, якщо чесно, кава не вимагає від вас жодних серйозних рішень.

— Ти завжди такий наполегливий?

— Коли бачу сенс — так.

Настя засміялася.

— Добре, я напишу тобі.

— Домовилися. Тільки не змушуй мене чекати до наступного року.

— Іди вже, — відповіла вона, усе ще усміхаючись.

Максим заплющив очі на секунду.

Він не хотів цього чути. Не хотів знати, куди Денис запрошує Настю, чи погодиться вона і чи справді він їй подобається. Але тепер ці слова чомусь не виходили з голови.

Коли за дверима стихли кроки, Максим зібрав документи й вимкнув комп’ютер. Він теж збирався додому, але, проходячи повз переговорну кімнату, почув тихе бурмотіння.

Настя стояла біля великого столу й шукала щось у сумці.

— Щось загубили?

Вона обернулася.

— Телефон. Здається, залишила його тут, коли приходила до Андрія Сергійовича.

— Знайшли?

— Ще ні.

Максим зайшов до кімнати, оглянув стіл і помітив телефон біля підвіконня.

— Ось він.

— О, дякую!

Настя забрала телефон і перевірила екран.

— А я вже думала, що доведеться повертатися сюди завтра зранку. Мені й так вистачає приводів рано вставати.

— Робота вам не подобається?

— Подобається. Просто я не дуже люблю ранки.

— А хто їх любить?

— Люди, які прокидаються о шостій і біжать на пробіжку.

— Знаю кількох таких.

— Співчуваю вам. Напевно, вони ще й розповідають про це всім навколо.

Максим засміявся.

— Ви нестерпна.

— Мені вже казали.

— І вас це не турбує?

— Залежить від того, хто саме каже.