Розділ 7

Понеділок почався для Насті з думки, що вихідних катастрофічно мало. Здавалося, вона тільки встигла звикнути до того, що не потрібно нікуди поспішати, як знову довелося прокидатися за будильником, збирати волосся в недбалий пучок і шукати в сумці навушники. За вікном було похмуро, кава виявилася надто гарячою, а автобус, як на зло, приїхав саме тоді, коли вона вже почала думати, що запізниться.

Проте біля офісу Настя нарешті видихнула. Вона прийшла вчасно, мала достатньо часу, щоб випити каву, і навіть встигла переглянути повідомлення від подруги, яка з самого ранку цікавилася, чи не закохалася вона часом у свого директора.

Настя відповіла коротко: «Знайди собі роботу, а не моє особисте життя».

Подруга надіслала сміх, а потім написала, що це ще нічого не означає.

Настя сховала телефон. Вона не збиралася витрачати ранок на розмови про чоловіка, якого знала трохи більше тижня. Так, Максим Андрійович був привабливим, але привабливих чоловіків у світі вистачало, і далеко не з кожним потрібно було уявляти собі цілу історію. До того ж він був одружений, а Настя не мала ані бажання, ані потреби ускладнювати собі життя.

У понеділок її більше цікавило інше: вона нарешті почала відчувати себе частиною колективу.

— О, наша новенька вже на місці! — вигукнула Ірина, коли Настя зняла пальто. — А я думала, ти сьогодні вирішиш, що понеділок не заслуговує на твою присутність.

— Я розглядала такий варіант, але згадала про зарплату.

— Оце я розумію, мотивація.

— Найнадійніша з усіх можливих.

Ірина засміялася й посунула до неї чашку з кавою, яку щойно приготувала.

— До речі, сьогодні до нас переведуть Дениса. Він працюватиме з ключовими клієнтами, тож, можливо, перетинатиметеся.

— А ти його звідки знаєш?

— Ми в одній компанії працюємо, Настю. Тут люди іноді знайомляться.

— Дивовижне відкриття.

— Не перебивай, я ще не закінчила. Він нормальний, адекватний, не ходить із таким обличчям, ніби особисто фінансує існування всіх людей навколо.

Настя відразу зрозуміла, кого саме Ірина мала на увазі, але промовчала. Максим Андрійович справді не належав до людей, які легко зближуються з оточенням. Він був вимогливим, уважним до деталей і не витрачав часу на розмови, які не стосувалися справи. Водночас Настя вже встигла помітити, що його холодність не означала грубості. Він не принижував співробітників і не підвищував голос без причини, а його зауваження, навіть неприємні, завжди стосувалися конкретної роботи.

Вона не могла сказати, що їй було легко поруч із ним, але поступово починала розуміти правила його світу.

Близько десятої до відділу зайшов чоловік із папкою в руках. Він привітався з Андрієм Сергійовичем, обмінявся кількома словами з Іриною, а потім зупинився біля Настиного столу.

— Привіт. Ти Настя, так? Мені сказали, що ти допоможеш зорієнтуватися, де тут що.

Вона підняла голову й усміхнулася.

— Якщо тобі потрібно знайти каву, туалет або вихід, я вже можу провести екскурсію. Якщо щось складніше, доведеться розбиратися разом.

— Чудово. Я Денис.

— Приємно познайомитися.

Він виявився приблизно її ровесником за манерою спілкування, хоча, як згодом з’ясувалося, був на кілька років старшим. Денис говорив легко, жартував без нав’язливості й не намагався справити враження людини, яка знає абсолютно все. Настя показала йому, де знаходяться потрібні документи, пояснила, до кого звертатися з робочих питань, а потім допомогла знайти спільну папку на комп’ютері.

— Ти тут давно? — запитав він.

— Сьогодні почався мій другий тиждень.

— І як враження?

Настя задумалася.

— Поки що хороші. Інформації багато, але я потроху розбираюся.

— А з керівництвом уже познайомилася?

Вона підняла на нього очі.

— З генеральним директором? Так. Не хвилюйся, він не кусається.

— Ти так говориш, ніби перевіряла.

— Не перевіряла й не збираюся. Мені моя робота подобається.

Денис розсміявся.

— Добре, запам’ятаю. До речі, дякую за допомогу. Якщо колись знадобиться щось від мене, звертайся.

— Домовилися.

На цьому їхня розмова закінчилася. Денис пішов до свого робочого місця, а Настя повернулася до таблиці, яку потрібно було завершити до обіду. Знайомство було приємним, але не настільки значущим, щоб вона продовжувала думати про нього весь ранок.

Набагато більше її уваги займали цифри, які ніяк не хотіли сходитися.

Вона перевірила дані ще раз, знайшла помилку в одному з рядків і вже збиралася виправити її, коли на екрані з’явилося повідомлення від Андрія Сергійовича з проханням зайти до нього після завершення роботи. Настя відповіла, що буде за кілька хвилин, і знову зосередилася на таблиці.

У цей час Максим Андрійович проводив ранкову нараду з керівниками відділів. Розмова стосувалася планів на наступний місяць, змін у роботі з кількома великими клієнтами та проблем, які потрібно було вирішити до кінця тижня. Він уважно вислухав кожного, поставив кілька запитань і повернувся до Андрія Сергійовича.

— Як адаптується нова співробітниця?

— Настя? Добре. Швидко вчиться, уважна. Уже кілька разів знаходила невідповідності, які могли б створити нам проблеми.

Максим перегорнув сторінку своїх нотаток.

— Головне, щоб уважність не перетворилася на звичку затримувати кожне рішення через дрібниці. Але поки що її робота мене влаштовує.

— Вона розуміє, що не все знає, і не боїться перепитувати. Думаю, це краще, ніж коли людина вдає, що розібралася, а потім виправляє помилки.

— Згоден.

На цьому розмову завершили. Для Максима питання було закрите: нова співробітниця справлялася зі своїми обов’язками, а отже, не потребувала особливої уваги. Він перейшов до наступного пункту порядку денного й за кілька хвилин уже думав про зовсім інші речі.

Принаймні так було до обіду.

Настя саме завершила розмову з Андрієм Сергійовичем, коли Денис підійшов до її столу.

— Ти вже обідала?