Розділ 6

П’ятниця почалася з дощу, який барабанив по підвіконню ще до світанку й остаточно зіпсував Насті настрій, щойно вона визирнула у вікно. Вона не любила дощові ранки, особливо коли потрібно було поспішати на роботу, а парасоля, як завжди, залишилася десь у квартирі, у місці, яке вона не могла згадати. Довелося натягнути пальто, накинути капюшон і сподіватися, що дорогою не перетвориться на мокру курку.

До офісу Настя дісталася майже вчасно, але волосся все одно встигло намокнути, а на рукаві пальта з’явилася темна пляма від води. Вона зайшла до вбиральні, промокнула волосся паперовим рушником і подивилася на себе в дзеркало.

— Чудово, — сказала вона власному відображенню. — Саме так і має виглядати перспективна молода спеціалістка.

— З ким розмовляєш?

Настя обернулася й побачила Ірину, яка стояла у дверях із чашкою кави.

— З людиною, яка мала передбачити дощ.

— Тоді передай їй, що синоптики сьогодні теж облажалися.

Вони засміялися й повернулися до робочих місць. Настя ввімкнула комп’ютер, переглянула пошту й виявила лист від Андрія Сергійовича з проханням підготувати матеріали до понеділкової наради. Робота була зрозумілою, але обсяг документів натякав, що спокійного дня в неї не буде.

Приблизно об одинадцятій Ірина принесла їй кілька папок, які потрібно було передати до кабінету директора.

— Воронський просив актуальні договори й звіт за минулий місяць. Я б сама занесла, але Андрій Сергійович чекає на мене внизу, тож виручай.

Настя глянула на стос документів.

— А ліфт для паперів ще не винайшли?

— На жаль, ні. Зате є ти, молода, енергійна й сповнена бажання будувати кар’єру.

— Ти просто неймовірно вмієш мотивувати людей.

— Я знаю.

Настя зібрала папки, перевірила, чи нічого не переплутала, і попрямувала до кабінету Максима. Секретарка попередила, що він на телефонній розмові, але документи можна залишити на столі біля входу. Настя постукала, почула коротке «заходьте» й обережно відчинила двері.

Максим стояв біля вікна, тримаючи телефон біля вуха. Він говорив тихо, але в його голосі відчувалася напруга, якої Настя раніше не помічала.

— Я вже пояснював, що сьогодні не зможу приїхати раніше. Ні, Олено, я не забув. Я сказав, що постараюся, але зараз у мене зустрічі одна за одною.

Вона одразу зрозуміла, що розмова особиста, і зупинилася біля дверей, не наважуючись пройти далі. Максим помітив її, ледь помітно вказав рукою на стіл і повернувся до вікна.

— Добре, я передзвоню ввечері, — сказав він і завершив виклик.

Кілька секунд у кабінеті панувала тиша. Максим поклав телефон на стіл, провів долонею по обличчю, ніби намагався позбутися втоми, а потім повернувся до Насті.

— Щось термінове?

— Ірина передала документи. Сказала, що ви просили актуальні договори й звіт за минулий місяць.

— Так, залиште тут.

Настя підійшла до столу й почала розкладати папки, але одна з них зачепила край іншої, і кілька аркушів вислизнули на підлогу. Вона тихо вилаялася собі під ніс і нахилилася їх підняти.

— Обережніше, — сказав Максим, теж зробивши крок до неї.

Вони одночасно потягнулися до останнього аркуша, і його рука накрила її пальці.

Дотик тривав лише мить.

Настя завмерла не тому, що це було щось особливе, а через несподіванку. Вона відчула тепло його долоні, помітила, наскільки близько він стоїть, і лише тоді підняла голову. Максим теж подивився на неї, і на коротку секунду між ними не залишилося звичної відстані, за якою вони ховалися під час робочих розмов.

Він першим забрав руку.

— Перепрошую.

— Нічого страшного, — відповіла Настя й підняла аркуш.

Вона випросталася, поклала документи на стіл і відступила на крок. Максим повернувся до папок, ніби нічого не сталося, але Настя помітила, що він на мить затримав погляд на її обличчі, перш ніж опустити очі до звіту.

— Ви сьогодні прийшли під дощем? — раптом запитав він.

Запитання було настільки несподіваним, що Настя не відразу зрозуміла, до чого воно.

— Так. А що, настільки помітно?

— У вас волосся мокре.

Вона торкнулася пасма біля скроні й усміхнулася.

— Я сподівалася, що це новий стиль.

Максим подивився на неї, і цього разу його усмішка була помітнішою, хоча й короткою.

— Не найкращий день для експериментів.

— Зате природно.

— Це правда.

Він узяв верхню папку, переглянув першу сторінку й запитав про один із договорів. Розмова знову повернулася до роботи, але Настя вже не почувалася так само, як п’ять хвилин тому. Вона не могла пояснити, чому запам’ятала випадковий дотик, хоча за день вони могли десятки разів опинитися поруч із іншими людьми й нічого не відчути. Можливо, справа була лише в несподіванці, можливо, у тому, що Максим завжди тримався на відстані, а сьогодні ця відстань раптом зникла.

— Ви можете йти, дякую, — сказав він, закриваючи папку.

— Гарного дня.

— І вам, Настю.

Вона вийшла з кабінету, зачинила за собою двері й лише в коридорі зрозуміла, що досі тримає руки перед собою, ніби боїться знову впустити документи. Настя опустила їх, похитала головою й попрямувала до свого столу.

— Що сталося? — одразу запитала Ірина, щойно вона повернулася.

— Нічого.

— У тебе такий вигляд, ніби ти щойно побачила привида.

— Просто впустила папери.

Ірина примружилася.

— І привид допоміг їх зібрати?

Настя повільно повернула до неї голову.

— Ти нестерпна.

— Я уважна. Це різні речі.

— Тоді будь уважною до власних справ.

Ірина засміялася, а Настя сіла за комп’ютер і відкрила документ, над яким працювала зранку. Вона змусила себе зосередитися, перевірила кілька таблиць і відповіла на лист, але час від часу згадувала, як рука Максима торкнулася її пальців, а він одразу відсторонився, ніби сам здивувався цій близькості.

Її дратувало, що вона взагалі про це думала.

Зрештою, це був звичайний дотик, випадковий, нічого не означавший. Вони обоє потягнулися до одного аркуша, таке могло трапитися з будь-ким. І все ж Настя не могла не помітити, що Максим дивився на неї трохи інакше, ніж раніше, хоча, можливо, це лише їй здавалося.