Розділ 5

У четвер Настя прокинулася з відчуттям, що нарешті починає звикати до нового життя. Вона вже не витрачала десять хвилин на пошуки ключів, знала, де лежить її робочий блокнот, і навіть навчилася розрізняти голоси колег за стіною, хоча досі не могла зрозуміти, як Ірина примудрялася одночасно відповідати на дзвінок, друкувати лист і пити каву, не проливши жодної краплі. Здавалося, ще трохи, і вона теж навчиться жити в цьому офісному хаосі, не відчуваючи себе людиною, яку випадково занесло не туди.

Вона довше, ніж зазвичай, вибирала одяг, зрештою зупинившись на темних прямих штанах, світлій блузці й жакеті, який купила ще навесні, але майже не носила. Перед дзеркалом Настя зібрала волосся, потім розпустила, знову зібрала й нарешті залишила так, як було спочатку.

— Господи, Бойко, ти не на весілля йдеш, — сказала вона своєму відображенню, схопила сумку й вийшла з квартири.

Вона й сама не знала, навіщо сьогодні так старалася, можливо, просто хотіла відчути себе впевненіше. Після кількох днів на новій роботі стало зрозуміло, що тут ніхто не збирається постійно підбадьорювати її чи нагадувати, що вона ще вчиться, тому доводилося самій доводити собі, що вона здатна впоратися.

Уранці Ірина зустріла її новиною, яка одразу зіпсувала всі плани на спокійний день.

— У нас сьогодні виїзд до клієнта.

Настя зупинилася з чашкою кави в руці.

— Куди?

— За місто, на їхній склад. Вони хочуть обговорити нові умови постачання, а наш менеджер захворів.

— І я тут до чого?

— Ти готуєш документи, тому Андрій Сергійович вирішив, що тобі буде корисно побачити все на місці. Не хвилюйся, тебе не збираються змушувати продавати їм повітря, просто посидиш, послухаєш і запишеш, про що домовляться.

— Чудово, — Настя зробила ковток кави. — Я навіть не встигла нормально вивчити, де в нас що лежить, а мене вже відправляють у велике плавання.

— Зате буде що розповісти онукам.

— Якщо я переживу цей четвер, то онукам розповідатиму тільки про відпустки.

Ірина розсміялася й передала їй папку з документами. Настя швидко переглянула вміст, перевірила, чи всі файли є в електронному вигляді, та записала собі кілька запитань, які хотіла уточнити перед виїздом. Їй подобалося, коли робота мала конкретний результат, але перспектива опинитися на зустрічі з незнайомими людьми, які могли знати про бізнес значно більше за неї, усе ж змушувала нервувати.

О десятій двадцять Андрій Сергійович повідомив, що вони виїжджають за пів години. Настя встигла закінчити лист, зберегти документи й віднести папку до його кабінету, коли побачила Максима Воронського біля переговорної. Він розмовляв із фінансовим директором, тримаючи в руці телефон, і виглядав так, ніби вже давно знав про всі зміни в розкладі.

— Андрію Сергійовичу, ви їдете до «Промресурсу»? — запитав Максим, щойно той підійшов.

— Так, зустріч перенесли на одинадцяту тридцять. Візьму з собою Бойко, вона готувала документи.

Максим перевів погляд на Настю.

— Ви вже були на подібних зустрічах?

— На зустрічах із клієнтами? Так, але в іншій компанії й на іншій посаді.

— Тоді знаєте, що під час переговорів важливо фіксувати не лише те, про що домовилися, а й те, що залишилося невирішеним.

— Знаю.

— Добре. Тоді поїдете з нами.

Настя на мить подумала, що неправильно почула.

— З вами?

— Так, — спокійно відповів він. — Я теж буду на зустрічі.

Андрій Сергійович ледь помітно усміхнувся, а Настя подумки переглянула весь список причин, чому день раптом перестав бути звичайним. Вона ще не звикла до того, що її безпосередній керівник може доручити їй завдання, а директор компанії — особисто вирішити, що вона повинна бути присутня на переговорах. Проте заперечувати не було сенсу, та й, якщо бути чесною, їй самій хотілося побачити, як відбуваються такі зустрічі з боку керівництва.

— Зрозуміла, — відповіла вона. — Підготую все необхідне.

— Виїжджаємо за двадцять хвилин, — сказав Максим і повернувся до фінансового директора.

Настя пішла до свого столу, намагаючись не показувати, наскільки її здивувала ця новина. Ірина, яка чула розмову, дочекалася, поки Максим зникне за дверима кабінету, й одразу нахилилася до неї.

— Ну все, тепер точно буде що розповісти онукам.

— Я тебе колись заблокую.

— Спочатку повернися живою з переговорів.

— Дуже дякую за підтримку.

Дорогою до виходу Настя ще раз перевірила папку, хоча вже робила це двічі, а біля ліфта зіткнулася з Максимом. Він притримав двері, пропускаючи її вперед, і коротко запитав, чи всі документи з собою.

— Так, усе є.

— Тоді ходімо.

На стоянці на них чекали два автомобілі, але Андрій Сергійович повідомив, що поїде з водієм, оскільки після зустрічі має повернутися в офіс раніше. Максим запропонував Насті сісти до нього, пояснивши, що дорогою вони зможуть обговорити документи, а вона не заперечувала, хоча всередині відчула легке хвилювання. Не через нього самого, а через те, що їхала на ділову зустріч із людиною, від якої залежало значно більше, ніж від будь-кого іншого в компанії.

У машині пахло шкірою й чимось свіжим, ненав’язливим, а на центральній панелі відображався маршрут до промислової зони за містом. Максим поклав телефон у спеціальне відділення й простягнув руку до папки, яку Настя тримала на колінах.

— Покажіть, що підготували.

Вона відкрила потрібний документ і коротко пояснила, які умови клієнт обговорював раніше, на що звернув увагу в останньому листі та які питання залишалися відкритими. Максим слухав мовчки, іноді уточнюючи деталі, і Настя поступово перестала хвилюватися, бо розмова була цілком робочою, без жодних несподіванок.

— Чому ви окремо виділили питання термінів постачання? — запитав він.

— Тому що в останньому листі вони написали, що готові збільшити обсяг замовлення, але лише за умови скорочення термінів. У попередніх документах такого пункту не було.

— І що ви думаєте?

Настя на секунду задумалася.