Розділ 4

У середу Настя прокинулася за десять хвилин до будильника, що для неї було майже дивом, адже зазвичай вона ненавиділа ранок усією душею, особливо той момент, коли потрібно було залишати теплу ковдру й повертатися до реальності. Вона ще кілька секунд лежала, дивлячись у стелю, потім потягнулася до телефона, перевірила час і тихо вилаялася, згадавши, що напередодні так і не купила каву. День одразу перестав здаватися таким чудовим.

— Ну що, Бойко, доросле життя, — пробурмотіла вона, відкидаючи ковдру, — сама захотіла нормальну роботу, сама тепер і страждай.

На кухні було прохолодно, за вікном повільно прокидався галасливий ранок, а Настя, стоячи біля холодильника, намагалася вирішити, чи варто снідати, якщо вдома з їжі залишилися два яйця, шматок сиру й половина огірка. Вирішила, що варто, бо на роботі голодною вона ставала злою, а злитися на людей, яких знаєш лише кілька днів, було не найкращою стратегією.

До офісу вона прийшла за п’ятнадцять хвилин до початку робочого дня, з кавою в руці й відчуттям, що сьогодні все обов’язково піде краще, ніж учора. Ірина вже сиділа за своїм столом, щось швидко набираючи на клавіатурі, а побачивши Настю, підняла голову й усміхнулася.

— О, ти сьогодні раніше за мене, — здивувалася вона.

— Не звикай, це випадковість.

— Я так і подумала. До речі, сьогодні в нас буде невеличкий цирк.

Настя зупинилася біля свого столу й повільно поставила каву.

— Мені вже страшно, а я ще навіть комп’ютер не ввімкнула.

— Та нічого страшного, просто о десятій у нас зустріч із відділом продажів, а керівник учора ввечері змінив кілька цифр у презентації. Тепер усі бігають і шукають, яка версія правильна.

— А хіба не можна просто запитати в керівника?

Ірина подивилася на неї з таким виразом обличчя, ніби Настя щойно запропонувала розв’язати всі проблеми людства одним повідомленням.

— Можна, звісно, якщо він відповість раніше, ніж почнеться зустріч.

— А він не відповідає?

— Він відповідає, — Ірина зробила паузу, — але іноді після його відповіді з’являється ще п’ять запитань.

Настя засміялася, відкрила комп’ютер і вирішила, що поки не варто робити висновків про місцеві традиції. Вона ще не встигла розібратися в усіх внутрішніх процесах компанії, але вже зрозуміла одну річ, тут ніхто не любив визнавати, що чогось не знає, і майже кожен намагався виглядати так, ніби тримає ситуацію під контролем.

О дев’ятій двадцять її покликав керівник комерційного відділу, Андрій Сергійович, чоловік років сорока п’яти з втомленими очима й постійно розстебнутим верхнім ґудзиком сорочки. Він поклав перед нею роздруківки, відкрив на ноутбуці презентацію й коротко пояснив завдання.

— Настю, мені потрібно, щоб ти звірила ці дані з останніми таблицями, перевірила підсумки й підготувала оновлений файл до десятої. Зможеш?

Вона глянула на обсяг документів, потім на годинник.

— Якщо всі цифри є в таблицях, то зможу. Але якщо мені доведеться вгадувати, що саме ви хотіли показати на слайдах, то не обіцяю.

Андрій Сергійович на секунду завмер, а потім усміхнувся.

— Гаразд, домовилися. Не вгадуй, якщо щось не сходиться, одразу запитуй.

Настя повернулася до свого місця й узялася до роботи. Спочатку все йшло нормально, цифри збігалися, таблиці відкривалися, а презентація поступово набувала потрібного вигляду. Проблема з’явилася на останніх слайдах, де показники за поточний місяць чомусь не відповідали підсумковим цифрам у звіті. Різниця була невеликою, але достатньою, щоб уважна людина помітила її під час презентації.

Вона перевірила формули, відкрила попередню версію файлу, потім ще раз звірила дати. Помилка ховалася не в розрахунках, а в самому джерелі даних, частину показників внесли після оновлення звіту, проте один зі слайдів залишився старим.

Настя подивилася на годинник, до зустрічі залишалося двадцять хвилин.

— Іро, у тебе є останній звіт за цей місяць?

— У спільній папці має бути.

— Там два файли з однаковою назвою, один від учора, інший від понеділка.

— Тоді, мабуть, учорашній.

— Мабуть, мені не підходить, — сказала Настя, не відриваючи погляду від екрана. — Мені потрібен той, який точно правильний.

Ірина підсунулася ближче, переглянула назви файлів і нахмурилася.

— Дивно, я думала, старий уже видалили.

— Не видалили. І саме з нього взяли цифри для презентації.

— Ти впевнена?

— Поки що на дев’яносто відсотків. Решту десять зараз знайду.

Вона відкрила історію змін, знайшла лист із підтвердженням оновлених показників і швидко внесла виправлення. Потім ще раз перевірила всі підсумки, зберегла файл і відправила його Андрію Сергійовичу за п’ять хвилин до початку зустрічі.

Відповідь прийшла майже одразу.

«Отримав. Дякую, усе правильно».

Настя відкинулася на спинку стільця й видихнула. Вона не вважала, що зробила щось надзвичайне, просто виконала свою роботу, але приємне відчуття все одно залишилося. Особливо тому, що ще кілька днів тому вона навіть не знала, де в цій компанії шукати потрібні файли.

— Ну що, вижила? — запитала Ірина.

— Поки що так. Але якщо сьогодні хтось попросить мене ще й побудувати ракету, я вимагатиму доплату.

— Тільки не кажи цього при Воронському.

— Чому?

Ірина красномовно подивилася в бік коридору.

— Бо він може сприйняти це як пропозицію.

Настя засміялася, проте сміх стих, коли за скляними дверима з’явився Максим Воронський. Він ішов поруч із фінансовим директором, слухаючи його пояснення, і час від часу ставив короткі запитання. На ньому був темно-синій костюм, біла сорочка й годинник, який Настя вже помічала раніше. Він виглядав так, ніби ранок почався для нього не п’ятнадцять хвилин тому, а щонайменше кілька годин назад, і за цей час він устиг вирішити більше проблем, ніж вона могла собі уявити.

Він не дивився в її бік, коли проходив повз, та за кілька хвилин двері його кабінету відчинилися, і секретарка попросила Андрія Сергійовича зайти до директора разом із виправленою презентацією.