Розділ 2

Будильник задзвонив о шостій тридцять.Настя розплющила очі, але ще кілька секунд лежала нерухомо, дивлячись у стелю. Сьогодні починався новий етап її життя. Звичайний понеділок, який ще тиждень тому нічим не відрізнявся б від інших, тепер здавався чимось значно важливішим.

Нова робота.Новий колектив.Нові обов’язки.І чоловік, якому вона тепер мала звітувати.Максим Воронський.

Настя невдоволено скривилася, ніби сама думка про нього заважала їй остаточно прокинутися. Вона пам’ятала співбесіду досить добре. Його стриманий голос, уважний погляд, короткі запитання й манеру слухати так, наче він помічав навіть те, що людина намагалася приховати.

Він не справляв враження чоловіка, якого можна було легко вразити, а  Настя не любила почуватися недостатньо хорошою.

— Чудово, — пробурмотіла вона, відкидаючи ковдру. — Перший день, а я вже сама себе накручую.

У ванній вона довше, ніж зазвичай, розглядала своє відображення. Не тому, що хотіла комусь сподобатися. Принаймні саме так вона собі пояснювала. Просто їй хотілося виглядати впевнено. Доросло. Так, щоб ніхто не дивився на неї як на двадцятирічну дівчину, яка випадково опинилася не на своєму місці.

Вона обрала чорні класичні штани, молочну блузу й темний жакет. Волосся залишила розпущеним, лише злегка підкрутила кінчики. Макіяж зробила стриманий, підкресливши очі.

Останнім штрихом стали парфуми.Настя нанесла їх на зап’ястя, вдихнула знайомий аромат і ледь помітно всміхнулася. Принаймні тут усе було під її контролем.О сьомій двадцять вона вже виходила з квартири.

Офіс компанії Воронського розташовувався у великій сучасній будівлі з панорамними вікнами й темним склом фасаду. Усередині все виглядало так, як Настя й уявляла собі місце, де працюють люди, які оперують великими грошима: простора рецепція, стриманий інтер’єр, скляні перегородки, переговорні кімнати й жодної зайвої деталі.

Навіть повітря тут ніби було іншим.Пахло кавою, дорогими парфумами й свіжим папером.

Настя привіталася з адміністраторкою, назвала своє ім’я та повідомила, що сьогодні її перший робочий день.

— Так, звісно. На вас уже чекають. Ви в комерційний відділ, правильно?

— Так.

— Тоді пройдіть коридором до кінця, поверніть праворуч. Вас зустріне Ірина.

Настя подякувала й рушила в зазначеному напрямку.

З кожним кроком її хвилювання ставало трохи сильнішим. Вона не боялася роботи як такої. Їй доводилося справлятися з різними людьми, вирішувати проблеми й брати на себе відповідальність. Але тут усе було новим, а помилятися в перший день перед людьми, які ще не знали, на що вона здатна, зовсім не хотілося.

У комерційному відділі її зустріла жінка років тридцяти, з коротким темним волоссям і ноутбуком у руках.

— Настя Бойко?

— Так, це я.

— Я Ірина, старша менеджерка відділу. Мені доручили допомогти тобі освоїтися. Ходімо, покажу, де ти сидітимеш.

Ірина говорила швидко, але без зверхності. Вона провела Настю між робочими столами, показала кухню, кімнату для переговорів і невелику зону відпочинку.

— У нас тут усе досить просто, — пояснювала вона дорогою. — Головне — не губити документи, не плутати клієнтів і не обіцяти того, чого компанія не може виконати. Решту навчишся робити в процесі.

— А якщо я щось не зрозумію?

Ірина глянула на неї через плече.

— Питаєш. Краще десять разів перепитати, ніж один раз зробити дурницю. Але спочатку намагайся розібратися сама.

— Домовилися.

— І ще одне. Не сприймай усе близько до серця. У нас бувають напружені дні.

— Наскільки напружені?

Ірина зупинилася біля столу й задумливо подивилася на Настю.

— Залежить від того, що відбувається у Воронського.

Настя мимоволі підняла брови.

— А що може відбуватися у Воронського?

— Усе, що завгодно. Він не любить зривів термінів, неточностей і виправдань. Якщо є проблема, він хоче почути, як ти збираєшся її вирішувати, а не довгу історію про те, чому вона виникла.

— Зрозуміло.

— Але якщо ти робиш свою роботу добре, проблем не буде.

Ірина сказала це цілком буденно, ніби йшлося про прогноз погоди. Настя ж подумки відзначила, що в цій компанії ім’я керівника, схоже, було достатнім, щоб змінити тон навіть звичайної розмови.

— А він часто буває у відділі? — запитала вона, намагаючись надати голосу якомога більше байдужості.

Ірина ледь усміхнулася.

— Він генеральний директор. Йому не потрібно часто кудись приходити, щоб усі знали, що він тут.

Настя засміялася.

— Це звучить трохи загрозливо.

— Лише якщо ти збираєшся порушувати правила.

— Тоді мені нічого боятися.

— Оце й добре.

Робоче місце Насті розташовувалося біля вікна. Звідти відкривався вид на місто, а на столі вже стояли монітор, клавіатура, телефон і акуратно складена папка з документами.Вона провела пальцями по краю столу, відсунула стілець і сіла.Її місце, поки що чуже, незвичне, але вже її.

Ірина принесла їй кілька документів і почала пояснювати, з чого складатиметься робота.

Спочатку Настя мала ознайомитися з базою клієнтів, навчитися працювати з внутрішньою системою, розібратися в документації та зрозуміти, як відбувається взаємодія між менеджерами, складом і керівництвом.

Інформації було багато.Назви програм, внутрішні скорочення, правила оформлення замовлень, порядок погодження документів — усе зливалося в один нескінченний потік.Настя уважно записувала.Вона не любила перепитувати, якщо могла знайти відповідь самостійно, тому більшість пояснень одразу занотовувала у блокнот. Поруч із важливими пунктами ставила зірочки, а біля незрозумілих моментів залишала питання.

— Ти завжди так усе записуєш? — запитала Ірина, помітивши її блокнот.

— Так. Інакше потім доведеться питати те саме вдруге.

— Розумно. Більшість у перший день намагається запам’ятати все на слух, а потім дивується, чому нічого не пам’ятає.

— Я не настільки самовпевнена.

— Це ти ще не бачила наших новачків, — засміялася Ірина.