Розділ 1

У тридцять вісім років Максим Воронський мав усе, про що колись мріяв.Власний будинок за містом, дорогий автомобіль, посаду генерального директора великої компанії та зарплату, завдяки якій він міг дозволити своїй родині практично все.Дружина. Двоє дітей. Вечері у колі сім’ї, спільні вихідні, відпустки за кордоном.З боку його життя виглядало майже ідеальним.І, мабуть, так воно і було.

Максим не належав до чоловіків, які постійно шукають чогось нового. Він давно навчився цінувати стабільність, не витрачати час на дурниці й не приймати рішень, про які потім доведеться шкодувати. Він знав, чого хоче від життя, звик отримувати бажане й не любив, коли щось ішло не за планом.

У свої тридцять вісім він уже не був тим хлопцем, який колись закохувався до втрати голови. Тепер він був чоловіком, який відповідав за інших. За компанію, за людей, за свою сім’ю.

І його цілком влаштовувало власне життя.Принаймні до того понеділка.

— Максиме Андрійовичу, до вас дівчина на співбесіду. На десяту, — повідомила секретарка телефоном.

Він глянув на годинник.Десята нуль три.

— Як її звати?

— Анастасія Бойко. Двадцять років. Надсилала резюме на посаду помічниці комерційного відділу.

— Добре. Нехай заходить.

Він відклав телефон, перегорнув кілька сторінок документів і вже за хвилину забув про майбутню співбесіду.

Звичайна кандидатка. Звичайний робочий день. Чергове знайомство з людиною, яка, можливо, пропрацює в компанії кілька місяців, а потім вирішить, що знайшла щось краще.

Максим бачив таких сотні,тому  коли двері кабінету відчинилися, він навіть не відразу підвів голову.

— Доброго ранку. Можна?

— Так, заходьте.

І лише тоді він подивився на неї.

Дівчина стояла біля дверей із невеликою чорною сумочкою в руках. Темне волосся спадало на плечі, на ній була світла блузка й чорна спідниця трохи вище колін. Нічого особливого. Жодного викличного макіяжу, дорогих прикрас чи спроб справити враження.

Вона просто виглядала молодою.Дуже молодою.

— Анастасія Бойко? — уточнив він.

— Так. Дуже приємно.

Вона усміхнулася й простягнула руку.Максим потиснув її.

— Сідайте.

— Дякую.

Настя сіла навпроти, поклала сумочку на коліна й непомітно поправила рукав блузки.Вона нервувала. Це було видно навіть без особливої уважності.

Максим відкрив її резюме.

— Отже, двадцять років. Досвід роботи невеликий.

— Так. Але я швидко вчуся.

Відповіла вона майже відразу.

Він підняв очі.

— Усі так кажуть.

— Знаю. Але я справді швидко вчуся.

Вона сказала це так серйозно, що він ледь помітно всміхнувся.

— Упевнена в собі?

— Намагаюся бути.

— А якщо не впораєтеся з роботою?

Настя на секунду замовкла.

— Тоді ви мене звільните.

Він не стримав короткого сміху.

— Принаймні чесно.

— Я просто не бачу сенсу обіцяти те, чого ще не зробила.

Максим уважніше подивився на дівчину.

У її відповідях не було тієї награної впевненості, до якої він звик на співбесідах. Вона не намагалася сподобатися, не сипала завченими фразами й не дивилася на нього так, ніби перед нею сидів чоловік, від якого залежало все її життя.

Хоча, якщо бути відвертим, саме так воно й було.Принаймні щодо роботи.

— Чому наша компанія? — запитав він.

Настя знизала плечима.

— Бо хочу нормально заробляти, розвиватися й не залежати від батьків. А ваша компанія пропонує хороші умови.

— Тобто ви прийшли сюди за грошима?

— А хіба люди працюють не заради них?

Він знову всміхнувся.Цього разу трохи помітніше.

— Гаразд, Анастасіє. А якщо я скажу, що робота буде складною, іноді доведеться залишатися після закінчення робочого дня, а помилок я не пробачаю?

— Тоді я запитаю, чи оплачуються понаднормові.

На кілька секунд у кабінеті запала тиша.Максим подивився на неї, а потім розсміявся. По-справжньому.

Він навіть не відразу зрозумів, чому ця відповідь так його розвеселила. Можливо, тому, що останнім часом люди поруч із ним надто часто намагалися сказати саме те, що він хотів почути.

А ця дівчина просто говорила те, що думала.

— Ви мені подобаєтеся, — сказав він, переглядаючи її резюме. — Як кандидатка.

Настя засміялася.

— Сподіваюся, другої частини вашого речення мені вистачить, щоб отримати роботу.

— Побачимо.

Насправді рішення він прийняв ще до того, як співбесіда закінчилася.

Вона не мала великого досвіду. Не знала всіх тонкощів роботи. Напевно, перші тижні ставила б забагато запитань і припускалася помилок.Але в ній було щось таке, чого він не міг пояснити навіть самому собі.Можливо, щирість, а можливо, просто приємна зміна серед однакових людей. 

— Можете вийти на роботу з наступного понеділка, — сказав він.

Настя кілька секунд дивилася на нього, наче не відразу зрозуміла почуте.

— Серйозно?

— Ні, я запросив вас сюди, щоб пожартувати.

Вона засміялася й одразу прикрила рот долонею.

— Вибачте.

— За що?

— Не знаю. Просто… дякую. Я справді дуже хочу цю роботу.

У її очах було стільки щирої радості, що Максим мимоволі затримав на ній погляд.Він давно не бачив, щоб люди так раділи звичайній пропозиції роботи.

— Тоді не підведіть мене, Анастасіє.

— Не підведу, Максиме Андрійовичу.

Вона підвелася, забрала сумочку й попрямувала до дверей.Уже на порозі обернулася.

— Гарного вам дня!

— І вам.

Двері зачинилися.

Максим повернувся до документів.

За десять хвилин у нього була нарада, після неї — переговори з партнерами, а ввечері він обіцяв дружині забрати дітей із занять. День був розписаний до хвилини.І він не мав жодної причини згадувати про дівчину, яку щойно взяв на роботу, але чомусь згадав.Не одразу. Не як про щось важливе.Просто під час наради, коли один із керівників відділів утретє повторив те саме, Максим раптом пригадав її серйозне обличчя й запитання про оплату понаднормових.І ледь помітно всміхнувся.Саме так усе й почалося.Без грому серед ясного неба. Без миттєвого кохання з першого погляду. Без жодного знаку, який міг би попередити їх обох.