Анотація від автора

Вітаю, мої любі читачі, у фіналі нашої історії❤️Читаючи коментарі до неї я зрозуміла, що потрібно пояснити трохи дії героїв так, як це бачу я. І також поговорити про фінал, бо, на перший погляд, він може здатися надто стислим. 

Перш за все варто сказати, що ця книга отримала друге життя і вона вже була на сайті, але в іншому вигляді та без фіналу. На першому своєму акаунті я її публікувала під назвою “Через терни до зірок” і це мала бути дилогія. Задум той самий, але герої та їхні дії трохи відрізнялися. Зараз ми знаємо Софі, Артема, Настю, Сергія та Ольгу. А тоді були Марго, Марк, Каріна, Віктор та Ольга.

Тоді я написала тільки першу частину і на другу мені не вистачило енергії. Також книга не отримала бажаного результату і я не сіла за продовження. Мені знадобилося три роки, щоб знову повернутися до цієї історії. Та просто так продовження я не хотіла писати. Перечитавши першу версію я відчула, що варто сісти й повністю перекроїти книгу, прибрати зайву воду та додати більше емоцій. 

Стара книга прихована з сайту, а її місце зайняла історія під назвою “Він мій!”. 

Я тричі змінювала початок і один з них був під нас публікації, прибрала безліч сцен, що стосувалися шоубізнесу і замість них додала більше романтичної лінії. І звісно дописала фінал, хоч на фоні всієї історії він і здається занадто швидким (навіть мені бракує ще кількох розділів). Але чому він такий я відповім трохи згодом. 

Чим весь час керувалася Настя і чи взагалі вона кохала Артема? 

Артема Настя кохала. Я прибрала два розділи від її обличчя, щоб швидше перейти до драми в США, але в них були певні думки Насті. Так, вони її не виправдовують, але я залишу вам шматок тексту для ваших роздумів:

“Зараз у парку було не дуже людно, навіть попри прекрасну погоду. Подекуди гуляли матері з візочками та господарі зі своїми улюбленцями. Мій же погляд зачепився за одну єдину пару, яка трималася за руки та ніжно посміхалася.

Колись ми з Артемом теж такими були: молодими, закоханими та безтурботними. Не розумію, в який момент усе змінилося… Коли між нами виросла така прірва, що ми наважилися на зраду? Невже кохання справді живе лише три роки? Невже, ми більше не зможемо бути одним цілим?

Масажиста я ніколи не кохала і вважаю його своєю найбільшою помилкою, яку буду спокутувати до кінця життя. Я молюся Богові про те, щоб він не був батьком дитини. Кращого тата, ніж Артема, важко уявити. Саме тому я йду на будь-які хитрощі, щоб переконати його у батьківстві. 

Нехай я зробила хибний крок, але мій синочок немає страждати. Спочатку я приберу суперницю, далі приведу його на світ. Артем рано чи пізно змириться з батьківством і тоді ми знову спробуємо стати люблячою сім’єю. Я готова поступитися навіть власними амбіціями та характером, лише, щоб повернути свою сім'ю назад. Так, пробачення мені немає, але це не означає, що я не боротимуся за нього.”

Можливо, як жінка Настя справді сука і вона зробила боляче Софі з Артемом, але вона боролася за сім’ю для свого сина. І хоч у книзі це вже не описувалося, вона для Давида була найкращою мамою, яку можна тільки уявити.

У фіналі ми бачимо вже зовсім іншу Настю. Вона спокійна і мудра. Материнство їй пішло на користь, насправді. Тепер вона живе для Давида. Вона розуміє, що якщо Артем зірвався до Софі, значить він її ще не забув. І цього разу Настя не бореться, вона відпускає Артема. Це остаточна крапка, вона дає згоду на розлучення. 

Я бачила гнівні коментарі щодо Насті, але для мене вона глибоко нещасна жінка, яка понесла розплату за свої вчинки. І тільки відпустивши Артема, вона дає собі можливість нарешті спокутати все і стати щасливою. 

Сцена з конвертом і чия ж насправді дитина?

Готова, щоб ви у мене кидалися помідорами, бо я це питання так і не закрила. Фактично воно залишилося без відповіді. Тут також є вирізана сцена, але вона не увійшла навіть у перший варіант книги. 

“Білий прямокутний конверт, в якому написана моя доля. Я починаю повільно відривати наклейку з голограмою і здається навіть не дихаю. У середині знаходиться один єдиний аркуш, який навпіл складений. Достатньо його витягнути й поглянути на результат, але я не можу наважитися. 

— Не тягни, благаю… Що б там не писало, я хочу знати.

Один рух  і я дізнаюся правду, яка може перевернути все життя.

Але коли погляд зупиняється на Насті з малюком на руках, усе стає неважливим. Давид спить, стискаючи її светр маленькими пальчиками, і я розумію, що люблю цього хлопчика більше, ніж себе.

Я бачив його народження, чув перший крик, тримав біля серця. Це мій син, незалежно від того, що написано в листі.

Я рву конверт, не дивлячись усередину, й підходжу ближче.

— Це мій син, — кажу, беручи його на руки.”

Хто батько Давида навіть я не знаю, але зрештою Артем зробив сам вибір і визнав батьківство. І я вважаю, що це вчинок справжнього чоловіка. 

Чим керувався Артем та чому він зробив боляче Софі?

Ви можете зі мною сперечатися довго, але я скажу, що Артем все ж приклад мужності та правильних чоловічих вчинків. Почнемо з самого початку.