Епілог

Небо сьогодні сіре, але мені байдуже, бо усередині мене світло. В одній руці тримаю букет білих троянд, у другій парасолю, і йду до жінки, що змінила моє життя.

Кожен крок по цій набережній – ніби відлік часу до нового життя. Позаду місяці боротьби, розлучення, судові тяганини, нескінченні обговорення преси, розбиті ілюзії й нічні розмови з самим собою. Позаду біль, якого вистачило б на кілька життів.

Я втомився. Але сьогодні, вперше за довгий час, не від болю, а від хвилювання. Бо нарешті можу просто… зустрітися з Софі. Без заборон, без страху, без того дивного відчуття, ніби ми весь час йдемо крізь вогонь.

Ми обоє вільні. Нарешті. Вільні від минулого, від чужих слів, від обов’язків, що тиснули на плечі. Тепер у нас є чистий аркуш.

Я зупиняюся біля старого ліхтаря, саме тут ми домовилися зустрітися. Серце б’ється швидше, ніж хочеться. Краплі дощу стікають з парасолі, і я вдивляюся вперед.

І ось вона, моя Софі. Вона йде мені назустріч із парасолею, у легкому пальті, усміхнена, така ж реальна, як і в моїх спогадах, але тепер, не як примара минулого, а як майбутнє. Моє майбутнє.

Вона підіймає погляд і все навколо зникає. Немає ні людей, ні шуму води, ні холодного вітру. Є тільки вона і я. Дві людини, які нарешті пройшли крізь усе, щоб зустрітися знову.

Я роблю крок уперед, і весь цей довгий шлях, усі сумніви, втрати, нічні повідомлення, які так і не були відправлені, – усе це раптом перестає мати значення. Бо тепер я знаю: воно було того варте.

Софі зупиняється в кроці від мене, посміхається і цієї миті мені більше нічого не потрібно. У нас попереду нова історія, де двоє вільних людей нарешті можуть возз’єднатися. І цього разу назавжди.

***

Я стою навпроти Артема і здається, що час зупинився. Навколо чути, як дощ торкається землі, як вода тихо б’ється об набережну, але все це десь далеко. Тут, між нами, тиша, така чиста й глибока, що хочеться просто стояти й вдихати кожну мить.

Ми змогли дочекатися цього дня. Три з половиною роки очікування, болю, мовчання. Три роки, під час яких я не знала, чи зустрінемось знову, чи зможемо колись дивитися одне одному в очі пробачивши все. І ось Артем стоїть переді мною такий рідний з тим самим поглядом, у якому колись сховалося моє серце.

Тепер ми обидвоє вільних. Ні Сергій, ні Настя більше не можуть між нами стати. Немає контрактів, немає зобов’язань, немає заборон. Є тільки ми, двоє дорослих людей, які пронесли своє кохання крізь роки і тепер нарешті мають право його не ховати.

Артем підходить ближче, простягає мені букет білих троянд. Його пальці торкаються моїх, і цей дотик здається теплішим за все, що може подарувати світ.

— Не віриться, — каже він тихо, — що тепер я можу просто стояти поруч із тобою. Не як той, хто мусив чекати, а як чоловік, який нарешті може бути з жінкою, яку кохає. Наче це сон, Софі. Прекрасний сон, із якого я ніколи не хочу прокидатися.

Моє серце стискається від ніжності. Я не можу стримати посмішку, широку, справжню, щасливу. Вперше за довгий час мені не потрібно прикидатися сильною.

— Це не сон, — шепочу я. — Ми нарешті прокинулися.

Артем робить крок ближче, і наші погляди зустрічаються. Його очі тепер інші, у них немає болю, тільки спокій і любов.

— Ти змінила моє життя, Софі. Ти зробила мене кращим. Навіть коли ми були далеко, я жив тим, що одного дня знову тебе побачу. І от тепер я тут… і більше нікуди не піду.

Я кладу руку йому на груди,  під пальцями б’ється серце, так само шалено, як моє.

— Я теж жила цим днем, — кажу я, ледь стримуючи сльози. — Усі ці роки я співала, посміхалася, виступала… але всередині мене завжди було твоє ім’я. Я боялася, що забуду, як це відчувати тебе поруч. Але ні. Ніколи не забула.

Артем торкається мого обличчя, обережно стирає з щоки краплину дощу, яка, можливо, зовсім не дощ.

— Ти моя, — каже він. — Нарешті. І я ніколи більше тебе не відпущу.

Ми стоїмо під однією парасолею, і навколо нікого. Лише дощ, набережна й наші серця, які б’ються в унісон.

Я притискаюся до Артема, і світ ніби стирається. Є тільки це відчуття спокою, тепла, справжності.

Ми більше не тікаємо, не ховаємося, не доводимо нічого нікому.

Ми просто кохаємо.  І цього разу – назавжди.

***

Вони обоє знали, що ці відносини завідома приречені. Вона – жінка, чию посмішку жадала сцена, чия слава належала продюсеру. Він – чоловік, прикутий до минулого, до обов’язків, які здавалося, ніколи не дозволять зробити крок уперед. Їхні світи не мали перетинатися. Але коли заборона торкається пристрасті, серце перестає слухати розум.

Кохання між ними було помилкою і водночас єдиною правдою, яку вони знали. Воно виросло серед брехні, болю й зради. Її намагалися зламати контрактами й страхом, його шантажем і провиною. Та є речі, які сильніші за все це.

Бо кохання не просить дозволу. Воно приходить тоді, коли все заборонено, і залишається навіть тоді, коли все втрачено.

Кохання не обирає зручного часу, правильних людей чи безпечного шляху, воно просто є. І саме така любов, від якої тікають, але завжди повертаються, стає тим, що рятує.