Розділ 48

Я йшла повільно, ледве пересуваючи ноги. Валіза глухо котилася по тротуару, коліщата час від часу застрягали між плитками, і цей звук здавався мені дивно заспокійливим. Місто лише прокидалося, було тихим: десь у далині гуділи машини, а під ногами блищала мокра бруківка. Усе довкола нагадувало мені, що світанок настає.

Зупинилася біля ліхтаря, світло падало на долоні, тремтячі, злегка вологі від дощу. Телефон у руці здавався важчим, ніж валіза. Я довго дивилася на екран, поки нарешті не натиснула знайомий номер. 

Я не знала, чи Артем не змінив номер. У машині нам було не того, щоб про це говорити. Тому зараз я вагалася, коли слухала виклики. Вже навіть думала завершити дзвінок, як почула рідний голос. 

— Алло?

Я завмерла. Усе, що відчувала, зникло в одну мить, тільки цей голос, знайомий, теплий, трохи хриплий від хвилювання.

— Артеме… — я ледь вимовила. — Це я.

Кілька секунд тиші. А потім його гучний видих.

— Софі? Ти… ти де?

Я ковтнула повітря, відчула, як горло стискається, і сказала майже пошепки:

— Я пішла від Сергія.

Мовчання. Я чула тільки, як десь у слухавці тріснув звук, Артем, певно, затиснув телефон сильніше.

— Господи… — прошепотів він. — Софі, ти не уявляєш, як я чекав почути ці слова.

Я не знала, що відповісти. Просто стояла під ліхтарем і слухала, як його голос наче повертає мені частину себе.

— Ми з Настею подаємо на розлучення, — сказав Артем після короткої паузи. — Я більше не можу брехати. Не можу жити без тебе. Де ти зараз? Я приїду. Зараз же. Заберу тебе.

Я заплющила очі. На мить уявила його машину, як він вискакує з неї, кидає пальто на сидіння, підбігає, бере мене за руку і все наче починається спочатку. Але я знала: цього разу не можна поспіхом. Ми обоє маємо щось довести, не одне одному, а спершу собі.

— Не треба, — сказала я. Голос тремтів, але я трималася. — Артеме, не їдь. Мені потрібен час. І тобі теж. Ми повинні розібратися з усім, по-чесному, щоб нарешті все було правильно.

— Софі… — Артем замовк, ніби намагаючись знайти слова.

— Я тебе кохаю, — я зізналася, не думаючи. — Але поки що ми обоє належимо не один одному, а тим рішенням, які приймали раніше. Ти повинен завершити своє минуле, я – своє. І тільки тоді ми зможемо говорити про “разом”.

З іншого боку почулося лише дихання. Потім чоловік сказав:

— Гаразд. Я розумію. І… я почекаю.

— Я знаю, — відповіла я.

Ми ще кілька секунд мовчали, ніби не хотіли класти слухавку. Потім я тихо сказала «бережи себе» і лінія обірвалася. Я прибрала телефон до кишені, обхопила ручку валізи і рушила далі.

Мені не було страшно. Уперше за багато років я не тікала, а просто йшла туди, де починається життя.

***

Що було далі?

Почалася довга, виснажлива судова тяганина, тиха війна, у якій ніхто не виглядав переможцем.

Розлучення Артема й Насті пройшло майже безболісно: обидвоє швидко дійшли згоди, їхні юристи оформили документи за кілька тижнів. Усе було стримано, без сварок і зайвих слів. Вони розуміли, що головне – син, і обоє погодилися виховувати його разом, без конфліктів і образ. У тому розриві відчувалася зрілість, спокій, щось по-людськи чесне.

Зовсім інакше було у Софі. Сергій не збирався відпускати. Для нього вона залишалася власністю, частиною іміджу, символом контролю. Коли Софі подала заяву, він спершу сміявся, зневажливо, мовляв, не вперше вона погрожує, і все знову минеться. Але цього разу не минуло.

Софі найняла найкращих адвокатів. Команда юристів працювала вдень і вночі: над справою про розлучення, над розірванням контракту, який зв’язував Софі з компанією Сергія, і який фактично не давав їй права зробити жодного кроку без його згоди.

Кожне засідання виснажувало її до межі. Дні ставали однаковими, суд, кабінети, підписи, документи, нескінченні пояснення, допити. Вона розуміла, що це може знищити її кар’єру, зруйнувати репутацію, яку будувала роками. Але свобода коштувала дорожче.

І все ж час працював на неї. Докази, які Софі збирала потай роками, поступово почали грати свою роль. Записи, листування, фінансові звіти – усе те, що Сергій колись вважав своїм щитом, обернулося проти нього. Він почав втрачати впевненість. Спершу його тон у суді став м’якшим, потім він перестав приходити на всі засідання. У погляді з’явилося щось, схоже на втому, а може й на страх.

Артем і Софі підтримували зв’язок. Вони телефонували одне одному майже щодня: душевні розмови, слова підтримки, зізнання у коханні. Але Софі відмовлялася від зустрічей. Не тому, що не хотіла, навпаки, їй боліло, що хоче надто сильно. Але жінка знала: поки не завершить минуле, будь-яка зустріч лише змішає карти. Їй треба було навчитися жити без страху, без Сергія, без залежності, навіть від любові.

Так минуло пів року. Суди затихли. Підписи були поставлені. Дві пари офіційно розлучилися. Контракт Софі розірвали остаточно.

І коли вона вийшла з будівлі суду, тримаючи в руках копію рішення, вперше за довгий час посміхнулася. Бо вона вільна.