Розділ 47

Коли Артем зупинив машину перед нашим з Сергієм будинком, я не одразу змогла відчинити дверцята. Ми сиділи поруч, обидва з розчервонілими очима, виснажені, але дивно спокійні, ніби після довгої бурі, коли нарешті можна вдихнути свіже повітря, хоч воно й пахне згарищем. 

Артем узяв мене за руку, і я не змогла її відпустити, шкіра ще пам’ятала дотик, як пам’ятають його роками, навіть коли час усе затирає. Ми дивились один на одного, не знаходячи слів, бо їх уже не лишилось, тільки тремтіння губ, кілька нестримних сліз і поцілунки, від яких хотілося або жити вічно, або померти в ту ж мить.

Коли Артем торкнувся мого обличчя востаннє, коли його пальці ковзнули по щоках, витираючи сльози, я зрозуміла, що жодні роки розлуки, жоден Сергій, жодна світова слава не зможуть стерти з мене того відчуття, як це бути поруч із ним.

Я вийшла з машини й повільно піднялася сходами, наче йшла не в дім, а на катування. Двері скрипнули, і мені відразу здалося, що повітря всередині густе, наче наповнене чимось невидимим, тривожним.

У вітальні горіло тьмяне світло, і я побачила Сергія, він сидів у кріслі, навіть не розстібнувши краватку, з напівпорожньою пляшкою віскі в руці. Його погляд був наповнений злобою та гнівом.

Я завмерла, бо знала: коли Сергій п’є, усе може закінчитися погано. Не один раз мені доводилося це на собі відчувати.

— Де тебе носили чорти? Ти знову побігла за своїм улюбленим викладачем?

Я мовчала. Не тому, що не знала, що сказати, а тому, що будь-яке слово могло стати сірником, що підпалить цей будинок.

Сергій підвівся і підійшов ближче, так, що я відчула запах алкоголю й гніву. Його тінь накрила мене, і я знала – це початок нової драми.

— Повія, — прошипів він, і в його голосі вже не було людини, тільки отрута. — Зраджуєш мене, ганьбиш, принижуєш! Я тобі хто, га? Я твій законний чоловік!

Мені хотілося втекти, але ноги не слухалися. Я просто стояла, стиснувши пальці до болю, і раптом не витримала.

— Ти мені ніхто, — вирвалося з мене. Голос тремтів, але я не могла вже мовчати. — Ти сам мене змусив. Сам одружився силоміць, наче купив. Ти запхав мене у свої рамки, у свій страх, у своє “так треба”. А я жодного дня тебе не кохала, розумієш? Ні хвилини!

Я говорила, і сльози текли самі, але тепер вони не були слізьми безсилля – це була правда, що проривалася крізь тріщини.

— А Артема я кохаю, — сказала я майже пошепки, але Сергій почув. — Кохала весь цей час. Навіть коли ти… навіть коли ми лежали в одному ліжку, я думала тільки про нього.

І тоді я побачила, як щось клацнуло в його очах. Рука з пляшкою здригнулася, а потім різко піднялася. Я навіть не встигла відвернутися, ляпас упав важко, глухо, так, що перед очима спалахнуло біле. Я похитнулася, сперлася на стіну, намагаючись вдихнути, і в ту мить у голові було тільки одне:  не плакати перед ним, не тепер.

Де я знайшла сили, не знаю. Але я піднялася сходами майже наосліп. Серце гупало так, ніби я тікала, хоча ноги йшли повільно. У своїй кімнаті я відразу кинулась до шафи, витягала одяг, речі, документи, кидала все у валізу. Руки тремтіли, але я не зупинялась.

Знизу долинув його крик.

— Ти не посмієш піти! — голос Сергія був хрипкий і п’яний. — Ти моя! Я тебе не відпущу до нього!

Я застигла біля ліжка. Потім різко обернулась і крикнула у відповідь:

—  Досить! Мені вистачило цього рабства! Роками ти тримав мене в клітці, принижував, контролював кожен крок. Я тебе ненавиджу, Сергію!

Чоловік уже підіймався сходами, кричав, що знищить мене, розвалить кар’єру, зробить так, щоб ніхто й ніколи не захотів навіть знати моє ім’я.

І тоді я раптом розсміялася.

— Думаєш, можеш мене зламати? — я дивилась прямо на нього, коли Сергій зупинився у дверях. — Дарма. Я давно готувалась до цього.

Він зблід, мов не розумів, про що я.

— Я знаю про твої схеми, Сергію. Про відмивання грошей, про фіктивні угоди, про всі ті підроблені документи, що ти підписував. — Я була впевнено, як ніколи. — І в мене є вагомі докази, що знищують тебе.

Його рука стиснулась на пляшці.

— Якщо ти мене не відпустиш, я піду в поліцію. І потягну тебе з собою на дно. Хай я залишуся без кар’єри, але ти сидітимеш за ґратами. 

Ми дивилися один на одного довго. Потім Сергій відступив на крок. А я просто повернулась до валізи, застібнула блискавку й нарешті видихнула.

А ще я з таким задоволенням зняла з пальця обручку. Метал був холодний, чужий, мов нагадування про те, що колись мене купили обіцянками і страхом. Я зробила крок уперед і кинула її йому просто під ноги.

— Залиш собі, — сказала я тихо. — Вона мені більше не потрібна.

Обручка впала на підлогу з глухим звуком, покотилася і зупинилася біля його черевика. Сергій навіть не нахилився.

Я згадала той день: весілля, блиск камер, посмішки, що видавалися щирими, і своє власне «так», яке не було згодою, а вироком. Тоді мене знову шантажували: ім’ям, контрактами, майбутнім. Казали, що відмова зруйнує все, що я будувала. І я погодилась, бо була налякана. Бо вірила, що з часом звикну. Але не звикла. І не пробачила собі того страху.