Розділ 46

Дім зустрічає мене натягнутою тишею, в якій чути власне серцебиття. Надворі вже сіріє, десь далеко починають співати птахи, а я стою на порозі, ніби вперше тут, ніби чужий серед знайомих стін. 

Усе ніби те саме: запах кави, що вивітрився ще з вечора, розкидані дитячі іграшки біля дивана, напіввідчинені двері в спальню. Але щось змінилося. Або це я змінився.

Я не міг піти від Софі просто так. Не після того, як ми зустрілися. Не після того, як ми, нарешті, сказали правду, без страху, без захисту, без фальші. Ця ніч стала ковтком повітря після трирічного утоплення. Мені потрібно було виговоритися. Витрусити з себе весь біль, тривогу, злість, усе, що роздирало мене зсередини всі ці роки. І все ж, у серцевині цього болю, залишалося одне: любов. Я можу брехати всьому світу, але не собі: я кохаю Софі. І завжди кохав.

Світло в кухні. Я зітхаю й заходжу. Настя сидить за столом, в її руках чашка з кавою. Вона не спить. Напевно, й не намагалася. Її очі червоні, але не від сліз, радше від втоми, від тієї тиші, що накопичується між людьми, коли говорити вже нема про що.

— Ти повернувся, — каже вона спокійно, навіть занадто.

— Так, — відповідаю, і голос звучить мов чужий.

Настя не питає, де я був. Просто підсуває стілець.

— Сідай. Треба поговорити.

Я сідаю. Мені важко дихати. Дружина лише дивиться у чашку, ніби там є відповіді, яких я не зможу дати.

— Ти був із нею? — запитує без звинувачення та крику. Просто озвучує факт.

Я ковтаю повітря, наче воно може полегшити все це, але не може.

 — Так, — кажу чесно.

Настя довго не каже нічого, потім посміхається, не з болем, не з гіркотою, просто як людина, яка нарешті побачила очевидне, що так довго намагалася не помічати.

— Ти її так і не забув, — каже вона, не питає, просто стверджує.

Я підводжу погляд, зустрічаю її очі й киваю.

— Не було жодного дня, щоб я не подумав про Софі. Не було ночі, коли б не снив її голос. Я намагався, Настю. Присягаюся, намагався. Але все, що я робив, усе, ким я ставав, завжди вело мене назад до неї.

— Я ж знала, — шепоче. — З самого початку знала, що не зможу її замінити. Як би не намагалася. Я бачила, як ти дивишся кудись у порожнечу, коли думаєш, що я не бачу. Бачила, як відволікаєшся, коли хтось у розмові випадково вимовляє її ім’я. Я просто не хотіла це визнавати.

Я мовчу. У мене немає виправдань. Усе, що я міг сказати, уже втратило сенс.

— Знаєш, — продовжує Настя, і голос її спокійний, ніби вона говорить не про себе, — я думала, що з часом це мине. Що народження сина все змінить. Що ти навчишся бути тут, у цьому житті. Але ти так і залишився десь там, Артеме. І все, що я маю, – це твоя тінь.

Її слова болять, бо вони справедливі. Я дивлюсь на Настю й бачу втому, не образу, не злість, а саме втому. Від мене. Від нас....

— Що ти пропонуєш? — питаю тихо.

Настя зітхає.

— Нам треба щось вирішити, — каже вона, не дивлячись. — Так більше не можна. Ти не належиш мені, Артеме. І, напевно, ніколи не належав.

Я опускаю голову. Десь нагорі тихо спить Давид. Мій син. Моя кров. Мій єдиний спокій. І я розумію: цей ранок – межа. Після нього все зміниться. Я втрачаю сім’ю, але, можливо, повертаю себе. А може, просто стою на руїнах усього, що створив, і не знаю, чи варте воно було того.

— Я хотів забути Софі, стерти її з пам’яті, як нестерпний спогад. Пробував покохати тебе знову, дати собі шанс, дати шанс нам. Але що б я не робив, нічого не змінювалося. Усе, що я будував, розсипалося ще до того, як мало стати міцним.

Роблю паузу, стискаю долоні.

— Я намагався сховатися від почуттів у батьківстві. Думав, що син дасть мені спокій, що його посмішка залікує те, що боліло. І він справді дає мені сили. Але навіть це не змінило головного, я все одно залишився людиною, яка живе без любові.

Настя слухає і не перебиває. Її очі блищать, але не від сліз, у них втома й спокій, який народжується, коли вже все зрозуміло.

— Ми три роки грали в подружжя, — продовжую я, — три роки жили під одним дахом, ділили простір, обов’язки, турботу про дитину. Але навіть ліжко не ділили. Ми просто… співіснували. І обидва були нещасними. Це неправильно, Настю. Це не життя. Це виживання. І я більше не можу.

Я зупиняюся, дивлюся їй у вічі.

 — Відпусти мене, будь ласка.

— Я так хотіла вберегти цю сім’ю, — каже Настя майже пошепки. — Хотіла, щоб ти був тільки мій. Щоб ми змогли… хоча б з вигляду бути щасливими. Я намагалась переконати себе, що час усе змінить, що ти звикнеш, що колись забудеш її. Але зараз я розумію, я сама зруйнувала своє життя.

Настя бере себе в руки, підводиться і дивиться на мене з тією гідністю, яку мають тільки люди, що пройшли крізь біль і більше не бояться правди.

— За ці три роки не було жодного дня, коли я відчувала себе щасливою, — каже вона спокійно. — І, мабуть, тепер уперше я бачу – єдине, що можу зробити правильно, це відпустити тебе.

Дружина знімає обручку і ставить її переді мною. Я теж знімаю своє. Кладу поруч. Між нами дві обручки, символи життя, яке ми намагалися врятувати, але яке давно померло.