Розділ 45

Ми сидимо в машині, мов двоє примар. За вікном – холодне світло ліхтарів, тиша річки, шелест вітру. І я ловлю себе на тому, що боюся порушити цей крихкий спокій, бо щойно відкрию рота,  все повернеться.

Я дивлюся на Софі, і тисячі спогадів проносяться в голові.Як вона сміялася, закинувши голову, коли я підкидав її на руках. Як тихо співала щось, стоячи на сцені перед порожнім залом. Як ховала обличчя в моїх долонях і шепотіла, що боїться не встигнути здійснити всі мрії.

Ми були людьми, що кохали сильніше, ніж дозволяло життя.

— Софі, — нарешті вимовляю. — Я не мав тебе відпускати. — Вона повертається до мене, у погляді читається здивування і біль. — Але я зробив це. Бо думав, що рятую тебе.

— Рятуєш? — її голос тремтить. — Від чого, Артеме? Від себе? Від нас?

Я вдихаю глибоко, наче збираюся зануритись у воду.

— Ти не розумієш. Тоді все йшло шкереберть. Твоя кар’єра стрімко йшла вгору, усі дивилися на тебе. А я… Я був тим, хто міг усе зруйнувати. Якби хтось дізнався про нас, тебе б просто знищили.

Ковтаю повітря, і воно ріже легені.

— Я зробив боляче, бо не хотів, щоб ти втратила все. Ти мала літати, Софі. А я був тим, хто міг прив’язати тебе до землі. Тому я пішов. Не через страх. Не через слабкість. А щоб ти не мусила обирати між мною і сценою.

Вона слухає, не відводячи очей. На її щоках блищить волога, але Софі не витирає сліз.

— Ти не мав права, — шепоче. — Не мав права вирішувати за мене, що мені потрібно.

Я простягаю руку, але вона відсувається.

— Софі…

— Ти не уявляєш, що ти зробив! — голос її зривається, розпач ріже повітря. — Ти розтрощив мене. Я прокидалася ночами і задихалася від порожнечі! Я шукала тебе в кожному голосі, в кожному натовпі, у власних піснях! Я ненавиділа тебе, Артеме, і водночас молилася, щоб ти хоч раз прийшов і сказав, що шкодуєш!

Її слова для мене мов удари.

— Я бачила тебе з Настею, — вона каже крізь сльози. — Бачила, як ти тримав на руках сина. І в той момент я зрозуміла, що для мене все скінчилося. А для мене – ні. Я дивилася на вас і думала, що могла бути я. Що він міг бути нашим…

Моя дівчинка замовкає, ковтає ридання, і я вже не можу стриматися.

— Софі… не кажи так. Не муч себе.

— А ти? — вона дивиться мені просто у вічі. — Ти мучився?

Я киваю.

— Щодня. Кожної чортової ночі. Але коли бачив тебе на сцені, коли чув твої пісні, коли бачив, як ти сяєш, я розумів, що зробив правильно. Ти там, де мала бути. На вершині.

Софі гірко сміється.

— На вершині? Ти навіть не уявляєш, як холодно там без тебе.

Я не витримую.

— Софі, я не кохаю Настю. Ніколи не кохав. Ми разом, бо так правильно. Бо Давид потребує батька. Але це не любов. Ніколи нею не було.

Вона заплющує очі, і сльози котяться по щоках.

— І що тепер? Ти хочеш, щоб я сказала, що пробачаю? Що все можна повернути?

Я хитаю головою.

— Ні. Я просто хочу, щоб ти знала, я не залишав тебе через байдужість. Я залишив, бо кохав. Бо хотів, щоб ти була щасливою. 

Софі дивиться на мене, очі червоні, але в них блищить щось живе, невимовне.

— Ти зруйнував нас, Артеме. І любов не виправдання.

— Можливо, — тихо кажу. — Але вона все, що в мене залишилося.

Ми мовчимо. Вітер колише воду, світло ліхтарів грає на її обличчі, і я бачу перед собою ту саму дівчину, яку колись тримав під дощем, обіцяв не відпускати.

***

Я вдихаю повітря, яке пахне ніччю, водою, минулим

 — І що тепер, Артеме? — мій голос тихий, але кожне слово важке, мов камінь. — Як ти бачиш далі всю цю ситуацію? Що ти збираєшся робити після того, як… сказав усе це?

Чоловік мовчить. Просто дивиться кудись у темряву, стискаючи кермо так, що кістки на пальцях біліють.

Мене накриває хвиля злості й болю.

— Навіщо ти це робиш? — шепочу, і в голосі більше розпачу, ніж докору. — Навіщо знову все це підіймати? Ти знав, що я жила, хоч і через біль. Ти ж бачив, що я навчилась не думати. А тепер… ти просто знову приходиш і ламаєш. Згадуєш, ятриш старі рани. Для чого, Артеме? Для чого?

— Бо я більше не можу мовчати, Софі, — каже. — Я втомився вдавати, що все добре. Я втомився жити без тебе.

— А тепер? — я дивлюся прямо на нього. — Ти кажеш, що кохаєш мене. Що всі ці роки думав про мене. Добре. Але що тепер? Ти готовий зробити вибір? Ти готовий боротися за нас?

Його губи стискаються в лінію. Мить, мов тиша перед грозою.

 — Так, — нарешті каже він. — Зараз, так.

— А твоя сім’я? — запитую тихо. — Настя. Твій син.

— Давид – мій син і я завжди буду поруч із ним. Він – моя кров. Але з Настею… там усе закінчено. Вже давно. Ми живемо під одним дахом, але між нами порожнеча.