Розділ 44

Я ледве дочекалася кінця виступу. Усміхаюся, вклоняюся, кажу правильні слова, усе на автопілоті. Усередині мене справжня буря. Ноги підкошуються, і я навіть не чекаю офіційного завершення вечора. Просто тікаю.

Коридори розпливаються перед очима. Мені здається, що я не дихаю. Серце б’ється так швидко, що ось-ось вирветься з грудей. Я відчиняю найближчі двері, виходжу у холодний хол і притуляюся спиною до стіни.

Боже… Артем.

Я не очікувала. Не після стількох років. Не після всього.

Думала, біль притупився. Що з часом він стане спогадом, який вже не ранить. Але достатньо було одного погляду і я знову там. У тому вечорі, у дощі, у поцілунку, після якого все змінилося. 

Мене трясе. Я ковтаю повітря, наче тону. Ні, я не маю права так відчувати. Він з Настею. Я бачила її поруч. Його дружину. А моє серце не слухається. Воно, як навіжене, б’ється тільки для нього.

Я заплющую очі, намагаючись заспокоїтись, але позаду чути кроки. Занадто знайомі. Я знаю цей звук, це дихання. Навіть не обертаючись, я вже відчуваю його присутність.

Три бісові роки, а Артем ніби не змінився. Хіба що погляд став глибшим, важчим. Він стоїть просто переді мною, і весь світ стискається до цієї однієї миті.

— Софі… — його голос низький, тремтить, наче він вимовляє моє ім’я вперше.

 — Не треба, — я ледве знаходжу слова. — Просто… не говори нічого.

— Я мусив підійти.

— Ти не мусив нічого. У тебе є вона, Артеме. І життя, і син. Ти зробив свій вибір.

Він стискає щелепу, наче ці слова болять.

 — Думаєш, я не пам’ятаю? Що забув тебе, Софі?

— Ти мав забути. Я намагалася… — голос ламається. — Боже, я так намагалася. Але кожного разу, коли хтось вимовляв твоє ім’я, мені хотілося кричати.

Чоловік  робить крок ближче, і я інстинктивно відступаю.

— Не роби цього. Не наближайся, — шепочу. — Я ледве стою.

— А я не можу не наближатися, — він уже поряд, зовсім близько. — Три роки, Софі. Я жив, дихав, працював, сміявся, але всередині мене було порожньо.

— Замовкни, — я стискаю кулаки. — Ти не маєш права говорити це. Не після того, як залишив мене серед руїн нашого життя.

Артем ковтає повітря, дивиться прямо у вічі.

— Я залишив, бо інакше зруйнував би тебе ще більше.

— А ти думаєш, мені стало легше? — мій голос зривається. — Ти думаєш, я забула, як це прокидатися і шукати тебе поряд? Як це виступати, знаючи, що ти ніколи не прийдеш у зал?

Між нами кілька кроків, і все минуле, що не хоче зникати.

— Софі… — він тягнеться до мене, але я роблю крок назад.

— Не треба. Не зараз. Якщо ти торкнешся мене, я не витримаю.

В очах пече, але сліз немає. Я б навіть заплакала, та здається, давно висохла всередині.

— Ти щасливий з сім’єю? — запитую тихо.

Він мовчить. Це мовчання – найболючіша відповідь.

— Ось бачиш, — я всміхаюся крізь біль. — Ми обидва вдали, що зможемо жити без цього кохання. Але воно нас не відпустило.

— І не відпустить, — каже він тихо. — Бо ти – моє «якби». Моє завжди.

Я роблю крок убік, аби Артем не бачив, як тремтять мої руки.

— Тоді запам’ятай це, Артеме. Бо іншого «завжди» в нас не буде.

***

Я не можу просто стояти. Софі йде швидко, нервово, наче біжить від чогось, що горить за спиною. І я знаю – це я.

— Софі! — гукаю, але вона не зупиняється.

Вона завжди була вперта. Я кидаюся за нею. Серце гупає, як скажене. Софі йде все швидше, але я встигаю. Хапаю за руку.

— Відпусти, — шепоче, навіть не дивлячись на мене.

 — Не можу.

Вона смикається, намагається вирватися, але я стискаю її пальці сильніше.

— Ти тікаєш від мене, Софі, але від нас не втечеш.

— Ти не маєш права так зі мною говорити! — виривається, очі палають. — Ти вже зробив свій вибір!

— І все одно не можу перестати думати про тебе, — голос хрипкий, майже зрив. — Не можу жити, вдаючи, що тебе більше не існує.

Вона хоче відповісти, бачу, як здригаються губи, але я роблю крок ближче, беру її за плечі.

— Поїдь зі мною. Просто… будь поруч кілька хвилин.

— Артеме, я…

— Прошу, — кажу тихо. — Тільки сьогодні.

Софі завмирає. Очі блищать, але сліз немає. І, здається, саме це мовчання ламає її більше, ніж будь-які слова.

Я веду її до авто. Вона опирається, але не відштовхує. Коли відчиняю дверцята, стискає губи.

— Куди ти мене везеш? — питає холодно.

— Туди, де все почалося, — відповідаю просто. — На набережну.

Її плечі тремтять. Але вона сідає. Їдемо мовчки. Мотор гуде, місто за вікном блимає вогнями, а в салоні чути тільки наше дихання.