Розділ 43

Три роки по тому…

— Я просила тебе застібнути мені сукню, а не чіплятися, — на мої слова лише фиркають, ніби й не зважають. Я знову відчуваю низку поцілунків у шию. — Перестань! Ми запізнюємося.

— Байдуже. Зачекають. Я не можу відірватися від своєї дружини, тому хай входять у становище, — руки Сергія лягають мені на талію й починають безцеремонно підійматися до декольте.

— Досить, — я роблю ривок і вириваюся з чужого захвату. — Нам не можна запізнитися в такий вечір, особливо коли преса чекає мого повернення.

— Софі, ти обламала мені весь настрій, — Сергій хоч і набундючився, але послухав мене.

— Ну пробач, любий. Якби сьогоднішній вечір не був таким важливим, я б плюнула на все й залишилася вдома з тобою. Але ти сам чудово знаєш, що нам потрібно з’явитися на публіці.

Кілька днів тому ми з Сергієм повернулися зі Сполучених Штатів, де вже близько двох років живемо постійно. У мене якраз закінчилося турне, що тривало вісім місяців, я встигла об’їхати половину Америки та десяток країн Європи.

В Україні я, на жаль, не виступала дуже давно. Публіка й преса чекають моєї появи, тим паче після останньої номінації, яка сколихнула вітчизняну індустрію й внесла моє ім’я в історію. Сьогоднішній благодійний вечір стане початком нового просування, безлічі інтерв’ю та зйомок перед премією, яка може змінити мою долю.

— Хвилюєшся?

— На щастя, ні. Щоправда, у мене якесь дивне передчуття, яке важко пояснити.

— Що б там не було, я поруч, — Сергій бере мою долоню, переплітає наші пальці, а я дивлюся на дві однакові обручки з білого золота й розсипу діамантів і думаю, що досі незвично їх бачити.

***

— Ти готова? — я заходжу до спальні саме в той момент, коли Настя одягає сережки.

— Майже. Мені потрібно ще кілька хвилин.

— Добре. Я вклав Давида спати, а його няня написала, що от-от буде.

Сьогодні ми з Настею, як пара успішних блогерів, запрошені на один із благодійних вечорів. Зазвичай я на такі заходи не ходжу, але цього разу планується щось масштабне. Навіть якийсь мегапопулярний гість, про якого всі говорять. Мені байдуже, але Настя дуже просила піти разом. Тиждень умовлянь і я здався. Простіше там відсидіти кілька годин, ніж сперечатися з цією жінкою.

— Ми на таксі чи ти сядеш за кермо?

— Враховуючи, що це світський захід, де мінімум алкоголю, я можу бути за кермом. У мене взагалі немає настрою ні на що. З самого ранку якесь кепське відчуття.

— У тебе воно завжди таке, коли виходиш із зони комфорту. Я навіть не здивована, — на почуте я лише закочую очі. Ми з Настею разом десять років, а порозуміння так і не дійшли.

Щиро сподіваюся, що Насті там швидко набридне й ми поїдемо додому. У мене завтра важлива конференція, де маю достойно виступити. Нормальний сон цьому сприятиме. Хоча хтось про це думати не хоче.

— Подай мені он ту скриньку, будь ласка.

— Тримай.

У скриньці лежать наші обручки, які ми одягаємо лише у виняткових випадках. Свою я перестав носити ще до народження Давида. Настя ж зняла кільця тоді, коли остаточно зрозуміла, що від нашого шлюбу залишилася тільки формальність.

— Дай свою руку, — я дивлюся, як на мій безіменний палець одягають обручку, так, як це колись було в РАЦСі, й думаю, що холодний метал виглядає на мені надто чужорідно.

***

— Шановна публіка! — голос ведучого привертає увагу. — А зараз на сцену вийде співачка, чию появу в Україні ми чекали цілих три роки. Оплесками зустрічайте неперевершену Софі!

Публіка плескає, я ж рахую до трьох і виходжу з-за куліс.

Світло софітів б’є у вічі, камери вловлюють кожен мій крок, посмішки гостей звернені до мене, а журналісти вже пишуть у своїх нотатках про «велике повернення зірки». Я ж посміхаюся, бо так треба. Бо цього від мене чекають.

Але всередині я не зірка. Всередині я жінка, яка роками тікає від власного минулого. І тепер вона змушена повернутися назад, туди де все починалося. 

Мікрофон холодом віддає, коли я беру його до рук і починається музика. Перші ноти «Народження зірки» – тієї самої пісні, що відкрила переді мною світ. Я мала б відчувати гордість, тріумф. Та замість цього у мене тільки тремтіння у грудях і гіркий присмак спогадів.

Я співаю, але думаю про Артема.

Про чоловіка, чий голос був єдиним, що міг мене заспокоїти. Чиї руки я пам’ятаю навіть уві сні. Про поцілунок під дощем, у якому було все: кохання, біль, заборона і приреченість.

Він навчив мене боятися і жити одночасно. І він же пішов. Ми обидва знали, інакше не могло бути. Але чому тоді досі так болить? Чому навіть зараз, на піку слави, я відчуваю порожнечу, яку не заповнити жодною нагородою?

Я доходжу до високих нот і заплющую очі. Це стало звичкою, тільки так я можу втримати голос від тремтіння. Але цього разу серце б’ється так сильно, що здається, його чує весь зал.

Що зі мною? Адже я готувалася. Я мала бути готовою. Чому я зараз відчуваю таку тривогу?