Розділ 42

Серце завмирає в мить, коли бачу авто Артема навпроти свого. Як так сталося? Чому саме зараз ми перетнулися? Як він міг в’їхати у вуличку з одностороннім рухом? Ми ж у клятому Києві, а не в якомусь хуторі, де населення двадцять душ.

Артем виходить зі свого автомобіля й прямує до мене. Хтось із водіїв починає сигналити, я своїм джипом перекрила майже всю дорогу. Мені байдуже. Нехай об’їжджають. Я зараз неспроможна думати про правила дорожнього руху, коли чоловік підходить до моїх дверей.

Палець мимоволі падає на кнопку блокування. Дверцята сіпаються, але не піддаються. І це навіть на краще. Я тільки-но почала забувати запах чужого парфуму.

— Софі, нам потрібно поговорити! — я негативно хитаю головою, хоча це безглуздо: тоноване скло не дозволяє йому нічого розгледіти.

— Я тебе теж… Але це пройде. Усе пройде. Ми повернемося до свого життя. Ти знову будеш сяяти на сцені, а я стану зразковим сім’янином, який виховуватиме сина. На жаль, наші шляхи розійшлися.

Розійшлися. То чому ж вони сьогодні перетнулися? Я не хочу бачити Артема, бо кожна згадка про нього болить. Сльози зрадницьки котяться щоками, псують ідеальний макіяж.

— Софі, я тебе благаю… — Артем упирається головою в скло, і я не витримую. Нахиляюся ближче, поки наші погляди не зустрічаються через прозору перешкоду.

Як же мені хочеться, щоб цього скла не було. Щоб відчути його тепло, доторкнутися. Я так скучила за ці тижні. Деколи здавалося, що збожеволію.

— Так буде краще для всіх, — шепочу й заводжу авто. Обережно здаю назад, бо нарешті маю можливість утекти. Артем залишається посеред дороги. Його погляд б’є болючіше, ніж будь-які слова. Сподіваюся, це наша остання зустріч.

***

— Артеме, з тобою все добре?

Наша з Настею квартира – останнє місце, куди хотілося їхати. Але вибору не було: я мав привезти суміші та інші дрібниці. Тепер я відповідаю не лише за себе, а й за малого, якому потрібен догляд.

— Прошу, не лізь мені в душу. Говорити не хочу.

— Добре. Вечеря на столі. Я не знала, коли ти будеш.

— Нічого страшного. Як Давид?

З полегшенням зриваю краватку, що душить, і нарешті вдихаю на повні груди.

— Добре. Я його погодувала, він спить. Педіатр призначила засіб від кольок, мама привезла. Сподіваюся, подіє, бо ми вже на межі.

— Сподіваюся.

Переодягнувшись, іду на кухню. Вечеря апетитна, але навіть шматка не можу проковтнути. Нерви тримають мене в лещатах. Зустріч із Софі вибила з колії.

Погляд падає на барну стійку з пляшками. Як же хочеться просто випити й забутися. Але не можу. Якщо Давиду стане зле, я маю бути поруч. Настя сама не впорається.

— Дякую за вечерю, я не голодний.

— Добре.

Настя мовчки забирає тарілки. А я думаю, коли саме життя пішло не туди? На якому повороті я звернув хибно?

***

Палець уже втретє натискає дзвінок. Надія, що Ольга вдома, тане. Знаючи її, варто було б шукати в нічному клубі.

— От скажи, для чого тобі телефон? — я здригаюся, коли за спиною лунає її голос. З полегшенням видихаю. — Сміття я виносила.

— А я в гості, — усміхаюся винувато. — І в мене є текіла.

Пляшка діє безвідмовно. Ольга мовчки пропускає мене у квартиру.

— Якщо не рада, то я поїду.

— Не рада бачити твою туш під очима. Знову плакала? Тільки не кажи, що через нього.

— Тоді мовчатиму.

Поки Ольга гріє лазанью, я розливаю текілу. Сьогодні той день, коли мені справді треба напитися. Хай хоч трохи полегшає.

Першу чарку ми випиваємо мовчки. Після лайму Ольга дивиться просто в душу.

— Розказуй.

І я не витримую. Їй можу. Їй або нікому.

Пів року тому я вважала її тимчасовою нянькою. Хтось до неї вагітнів, хтось йшов заміж, хтось просто кидав роботу. Коли Сергій уперше привів Ольгу, я думала, ми не зійдемося. Але помилилася. Вона з першого дня ставила мене на місце, жартувала, повчала. Без зайвої поваги, але з турботою. І залишилася надовго.

— А як ти потрапила у компанію? — після пів пляшки текіли й десятків сліз я вирішую змінити тему.

— Почала знімати Сергія, коли він пив за сусіднім столиком.

— Щооо? — я ледь не захлинаюся. — Ви… були разом?

— Ну… грали якось у покер. І він програв мені бажання.

— І що ти загадала?

— Щоб зробив мене найпопулярнішою зіркою в Україні.

— І що, вийшло?

— Сказав, що максимум – влаштує мене менеджером найпопулярнішої зірки. Тобто тебе. Отак я опинилася в StarRecords.

— Ти неймовірна, Ольго. Як тобі все вдається?

— Секрет простий: мені залишилося небагато.

— Що?