Розділ 38

Спогади...

— Привіт, – я дивлюся на Софі, в якої заплакані очі, й розумію, як сильно хочу зараз опинитися біля неї, щоб мати змогу хоч трохи приголубити й заспокоїти.

— Артем, де ти знаходишся?

— Не знаю. Якесь тихе місце, яке допомагає мені зібратися з думками.

— Ти це також бачив? — важко зітхаючи, я лише киваю головою. — Я думала, що у мене земля з-під ніг піде, коли прочитала ті статті.

Я лише можу уявити, як моя дівчинка злякалася, дізнавшись про намір Насті. Цікаво, як відреагували Ольга та її продюсер? Думаю, вони люто шаленіли.

— Я теж. Настя постаралася над усім цим. Але це вже не має сенсу.

— Так, не має, адже я вирішила для себе, що буду боротися. Байдуже на хейт і брудні статті ЗМІ, усе це пройде. Ми це пройдемо…

Почуте змушує мене здригнутися. Ні, не на це я розраховував. Софі зробила не той вибір. Який хейт? Яка боротьба? Невже вона не розуміє, що це так легко не минеться? Настина гра може стати кінцем її кар’єри.

— Софі, про що ти говориш? — чужа посмішка починає мене лякати. — Ти хочеш продовжити наші стосунки?

— Так. Мені байдуже, що там твоя дружина придумала. Я не відмовлюся від тебе. Не відмовлюся від наших почуттів!

Сказати хоч слово мені не дає Сергій, який увійшов до кімнати. Судячи з його похмурого виразу обличчя, він теж чув про вибір Софі. Здається, цього не варто було при ньому говорити.

— Дівчисько, ти добре подумала над тим, що зараз робиш?

— Так, я не буду грати за правилами Насті. Хай робить, що хоче, я впораюся з хейтом. Буду протистояти до останнього, але від свого не відступлюся.

— Ти пошкодуєш про це. Через місяць оббиватимеш пороги мого кабінету й проситимеш повернутися в лейбл, із якого вилетиш, як корок із-під шампанського. Я зробив із тебе зірку, дав популярність і шанувальників.

— Моє рішення остаточне.

— Ти втратиш усе. По-перше, псевдонім Софі, по-друге, усі авторські права. Пісня «Душа», яка принесла тобі закордонну популярність, залишиться за мною. Усі соціальні мережі, які розкрутила компанія, будуть видалені. Ти залишишся біля розбитого корита.

— Можеш забрати в мене популярність, але я все одно залишуся зі своєю творчістю. Нехай я більше не носитиму титул співачки року, проте хоч буду отримувати задоволення від свого життя. Буду поруч із людиною, яку кохаю.

— Ти справді думаєш, що на фоні Софі комусь буде цікава Софія Швець? Про яке кохання ти говориш? Ти у своєму розумі?

— Можливо, Софії Швець далеко до Софі, проте вона буде щасливою.

Ні, Софі, ти робиш неправильно. Сергій має рацію в усьому. Це дурість. І я не дозволю їй її зробити. Мені доведеться обрати за нас двох, але це буде правильно.

— Стоп! — у кімнаті настає тиша. Софі повертає розгублений погляд у камеру. Що робить Сергій, я не знаю. — А мене ти нічого не хочеш запитати?

Я розумію, що зараз вчиняю жорстоко, але інакше не можу. Софі керується емоціями, я ж роблю так, як підказує розум. Ці відносини стануть крахом усього. Навіть мій егоїзм не дозволяє цього. Тому я набираю повні легені повітря, щоб мати змогу сказати наступні слова.

— Софі, мене вражає те, що ти готова до боротьби, але ти не запитала мене, чи я на це погоджуюся.

— Що ти маєш на увазі?

— Як тобі є що втрачати, так і мені. У мене є моя репутація, престижна робота зі студентами, батьки, а також той клятий блог. Ти хоч уявляєш, у якому світлі мене виставлять ці статті? Розумієш, що мені доведеться чути за те, що я зраджував вагітній дружині?

— Але… — нижня губа моєї дівчинки починає тремтіти, і я розумію, що вона на межі сліз.

У грудях з’являється пекучий біль, який розливається по всьому тілу. Я вчиняю зараз, як останній покидьок, але це все для того, щоб зберегти її. Мені байдуже на репутацію, осуд, непорозуміння з батьками. Я готовий покинути університет, посваритися з рідними, забути про той бісовий блог, закрити рота всім, хто посміє сказати хоч слово на адресу Софі. Я готовий на все заради неї, а тому змушений так вчинити зараз.

— Права була Ольга, коли казала, що наші відносини приречені на невдачу. Не варто було їх починати. Я не хочу йти проти суспільства. Не хочу слухати хейт і стояти в центрі уваги. Мені цього не потрібно, – голос холодний, але я відчуваю, що ще трохи  й він зламається.

— Ні, Артеме. Я не вірю твоїм словам. Не говори такого, будь ласка. Я тебе так сильно кохаю. Дай нам шанс. Я вірю в те, що ми вистоїмо.

Моя маленька… Як же їй боляче. Вона плаче й благає мене не кидати її, а я не можу на це погодитися. Мені далеко до Софі. Вона заслуговує на когось зі свого рівня. Заслуговує на блискавичну кар’єру. Я не відберу цього в неї. Нехай розчарується сьогодні, ніж тоді, коли вже нічого не вийде виправити.

— Я тебе теж, — це єдине, в чому я не можу збрехати, як би не намагався. — Але це пройде. Усе пройде. Ми повернемося до свого колишнього життя. Ти будеш сяяти на сцені, а я знову стану зразковим сім’янином, який скоро почне виховувати сина. На жаль, у нас різні шляхи.