Розділ 33

Після моєї розмови з Настею на душі стало значно легше. Більше не потрібно вигадувати виправдань чи ховатися за «справами». Вперше за довгий час мені не ставили жодних запитань про те, де я був і з ким проводив час. Я знаю, що  це неправильно, але інакше не можу. Нашої сім’ї вже немає.

Учора я відвіз Настю в заміський будинок до її батьків. Вони давно кликали нас у гості. Їй корисно побути на свіжому повітрі, а мені  нарешті залишитися наодинці з собою. Точніше… поїхати до Софі.

Софі зараз готується до вильоту в Штати і це буде наша перша тривала розлука. Я звик, що вона поруч. Що можу доторкнутися, почути її голос, вдихнути аромат її парфумів. Від моменту нашого знайомства минули місяці, але ще ніколи ми не були так далеко один від одного. Якби я тільки міг, вилетів би до неї вже сьогодні.

Я мушу владнати все з Настею. Я хочу розлучення. Навіть малюк більше не є тією стіною, що тримає мене поруч. Що б не сталося, я залишуся батьком. Але це не повинно бути пов’язане зі шлюбом, який давно помер.

По дорозі до квартири Софі я отримав повідомлення: вона попросила привезти пляшку доброго вина. Її бажання – мій закон. Я вирішив доповнити вечір пляшкою Chateau Mukhrani і коробкою полуничних макарунів. Цей вечір має стати ще одним теплим спогадом у нашій колекції.

Авто лишаю на стоянці елітного комплексу. Беру «джентльменський набір» і крокую до входу. Консьєрж лише кивнув, моя присутність тут давно нікого не дивує.

З кожним поверхом, з кожним кроком до дверей я відчуваю дивне хвилювання. Передчуття підказує: сьогоднішня зустріч буде особливою. І коли двері відчиняються, я розумію, що мав рацію.

Софі стоїть у чорній шовковій сукні-пеньюарі. Вона виглядає так, ніби щойно зійшла з подіуму. У мене просто немає слів, щоб описати цю красу.

— Ну нарешті! — її голос сповнений полегшення, і я бачу, як розквітає посмішка.  

— Вау… — тільки й встигаю сказати, ковзаючи по співачці поглядом з ніг до голови.

Софі сміється і примружує очі.

— Так і будеш стояти в одвірку? Чи все ж зайдеш і поцілуєш мене?

Двічі повторювати не потрібно. Я роблю кілька кроків і вже тримаю Софі в обіймах. Її губи спалахують під моїми дотиками, і я розумію: як же мені бракуватиме цих поцілунків, коли вона поїде у США.

— Вечеря чекає.

Кухня зустрічає нас напівтемрявою, мерехтінням свічок і легким ароматом спецій. Атмосфера ідеальна.

— Твої шедеври? — я кидаю погляд на стіл, де все виглядає так, ніби ми у кращому італійському ресторані.

Софі сідає навпроти, дозволяючи мені бачити кожен вираз її обличчя.

— На жаль, ні. Не встигла б усе це приготувати. Але я сподіваюся, що тобі смакуватиме.

Я дивлюся на неї й думаю, що навіть звичайний шматок хліба був би найкращим делікатесом, аби тільки він був розділений із нею.

***

Повітря між нами густе, тепле, насичене ароматом вина і воску від свічок. Софі сидить навпроти, тримаючи келих, і пальці її тремтять. Вона намагається бути спокійною, але я бачу, десь під тонкою оболонкою впевненості кипить буря.

Ми перехоплюємо одне одного поглядами, і цього достатньо, щоб у грудях щось стиснулося. Сьогоднішній вечір інший. У ньому відчуття кінця і початку водночас.

— Про що думаєш? — питаю я, намагаючись зробити голос м’якшим, ніж дозволяє хвилювання.

Софі затамовує подих, потім відпускає його. 

— Про поїздку. І… про нас.

Я киваю, але не відповідаю. Слова тут зайві. Софі піднімається, обходить стіл і зупиняється за моєю спиною. Її руки лягають мені на плечі. Від дотику по шкірі проходить хвиля тепла.

— Ти напружений, — каже вона майже пошепки.

— Мабуть. Допоможеш?

Софі не відповідає. Тільки повільно починає рухатися. Її пальці обережно торкаються м’язів на шиї, ковзають уздовж коміра сорочки. Дотики нерівні, але від того ще ніжніші.

Я заплющую очі. Світ зникає. Є тільки її запах: щось між жасмином і димом, між ніччю і домом. Я ловлю кожен її рух, кожен подих. Кожна секунда здається небезпечною, бо я відчуваю, як у мені росте бажання обернутися й просто пригорнути її до себе.

— Ти тремтиш, — кажу я тихо.

— Бо боюся.

— Чого?

— Що не зможу тебе відпустити, коли настане час.

Від цих слів у мене перехоплює дихання. Я повільно розвертаюся, Софі стоїть поруч, і наші обличчя розділяє кілька сантиметрів. Світло від свічок відбивається в її очах, і вони здаються ще більшими, ще глибшими.

— Софі… — я вимовляю її ім’я, і воно звучить, наче зізнання.

— Артеме, не говори нічого, — вона ледь посміхається, і ця посмішка болить більше за будь-які слова.

Дівчина тягнеться ближче, не стрімко, не впевнено, а наче просить дозвіл. Я не відводжу погляду. Мить зависає між нами, розтягується, поки не стає нестерпною.

І тоді я роблю півкроку вперед. Її долоні ковзають мені на груди, пальці стискають тканину сорочки. У цьому дотику не пристрасть, а спроба втримати.