Розділ 31

— А куди ми їдемо? — важко описати ті емоції, які вирували в мені, коли я бачив таку щиру радість у Софі. Вона з дитячою цікавістю намагалася вивідати, куди ми прямуємо, і я відчував, як у грудях щось стискається.

— Це сюрприз. Щоправда, ми добряче запізнюємося на нього.

— Мені справді жаль, що так вийшло.

— Моя хороша, тобі не варто через це хвилюватися. Усе о’кей, ми вже майже приїхали.

Сьогодні мені хотілося здивувати Софі, тому я вирішив зробити побачення в кінотеатрі просто неба. Атмосфера мала бути особливою: вечірнє повітря, темрява, розсип дрібних лампочок навколо, тепле світло, усе, як у старих американських фільмах.

— Стоп, ти серйозно? — її очі округлилися, коли ми заїхали на стоянку.

Перед нами десятки машин, усі повернуті до великого екрана, на якому вже йшов фільм. Сподівався, що ми не пропустили нічого змістовного.

— Здивована?

— Ти ще питаєш? Я ніколи не була в такому кінотеатрі.

— Я радий, що зміг тебе здивувати. У першу чергу я думав про твою приватність. У звичайному кінотеатрі ти могла б натрапити на шанувальників, які б за хвилину рознесли цю новину мережею. А тут ми удвох, ніхто не завадить.

— Артем, я навіть не знаю, як описати свої емоції. Ти… ти неймовірний.

Я подарував Софі поцілунок. Мені не потрібні були слова, бо усе вже читалося у її очах: радість, захоплення, щастя. Цікаво, що вона бачить у моєму погляді? Мабуть, так само суцільне обожнювання дівчини, яка змушує мене відчувати себе романтичним підлітком.

— Це один із найкращих фільмів, які я бачила за останній час, — Софі витерла сльози, що виступили під кінець кіно.

Французька комедія про дружбу багатія з інвалідністю та життєрадісного бідняка виявилася для неї дуже особистою. Я дивився на неї, а не на екран: її щирі емоції, її теплі очі…

— Радий, що тобі сподобалося. Це один із моїх улюблених фільмів, тому, коли побачив його в афіші, не зміг пройти повз.

— Дякую за такий вечір, — дівчина залишила легкий поцілунок на моїй щоці й переплела зі мною пальці. — Тільки з тобою я зрозуміла, що таке справжнє побачення і що романтика насправді існує.

— Перестань, — я взяв наші руки й підніс їх до губ, щоб залишити поцілунок на її пальцях.

— Ні, ти навіть не уявляєш, що робиш зі мною. Поруч із тобою я відчуваю себе дівчиною. Справжньою принцесою.

— Бо ти нею і є. Тебе хочеться ніжити, носити на руках… і любити.

Останнє слово зависло між нами. Любити... Воно лунало в голові, віддавало теплом у грудях. І мені теж хотілося це сказати. Хотілося кричати, що я кохаю її. Але поки що… я не мав на це права.

***

— Ти справді з усіх закладів обираєш McDonald's? — пропозиція Софі мене, м’яко кажучи, здивувала.

— Угу. Можемо заїхати на «Мак Драйв», щоб узяти замовлення з собою і не бачити людей. Хочу, щоб був тільки ти і я, і більше нікого.

Кажуть, що чоловіки більш стримані в прояві емоцій і це правда. Але зараз мені хочеться на кожному кроці розповідати про те, який я щасливий. Про те, що в грудях усе палає від надлишку почуттів.

Прохання Софі для мене закон. Вона могла б обрати найдорожчий ресторан, замовити ексклюзивні страви від іменитих шефів, захотіти виїхати за місто. А натомість щиро радіє двом «Хеппі Мілам» і полуничному «МакФлурі».

— Чому ти так на мене дивишся? — Софі починає розгортати свій чизбургер, а я не можу відвести від неї погляду.

— Бо ти мене з кожним днем усе більше дивуєш. Відчуваю себе ювеліром, який роздивляється діамант. Щоразу видно нову грань, яка так яскраво грає на світлі…

Договорити мені не дала картопля фрі, яку Софі насильно запхала мені до рота.

— Перестань мене бентежити. Краще їж, доки не охололо, — реакція дівчини мене тільки забавляла.

— А якщо мені подобається тебе бентежити? Твоя реакція викликає в мені надто багато емоцій.

— Тоді я перестану реагувати на твої витівки, — надуті щічки виглядали так мило, що я не втримався й трохи їх пощипав.

— Не думаю, що у тебе це вийде. Повір, я маю в рукаві кілька тузів, що тебе ще здивують. Дай мені тільки більше часу і я все доведу.

— Знаєш, якби я могла, то присвятила б тобі увесь свій час. Шкода, що життя не таке просте, як нам би хотілося.

Її зітхання змусило мене замислитися. Ми обидва знали: не все може бути так, як ми цього хочемо. Потрібно вміти насолоджуватися моментом і брати від нього усе, що можна. Саме так ми й робили сьогодні, бо невідомо, що нас чекає завтра.

— Ти не піднімешся до мене? — Софі сумно дивилася на мене, коли я зупинився під її під’їздом. Мені самому не хотілося відпускати її.

— Пробач, але я не можу. Година пізня, Настя вже обірвала чат своїми повідомленнями. Я мушу повертатися додому.

Додому… Слово, яке ріже серце. Скільки Софі б не намагалася пропускати його крізь вуха, кожного разу воно боліло як уперше. Я мав їхати до дружини, а вона засинати сама, у порожній квартирі, з гіркотою на душі.