Розділ 29

— Пусти.

— Не пущу! — Софі для переконливості закинула на мене ногу й міцніше обійняла.

— Приїхала наша їжа. Я маю тебе нагодувати. — У відповідь лише надуті пухкі губи, на яких я залишаю поцілунок.

— У тебе дві хвилини. Час пішов.

— Ми ще й не встигли почати відносини, а я вже в рамках.

Це жарт. Софі неохоче відпускає мене, і я йду до дверей забрати замовлення. Готувати обом нам було лінь, тому вирішили викликати доставку.

Щойно я розклав контейнери на кухні, як хтось обійняв мене зі спини. Посмішка з’явилася ще до того, як її тепле тіло притулилося до мене.

— Твоє підкрадання розсекречено.

— Не вірю. Я була непомітною.

— Тебе видало серцебиття, яке не вмієш заспокоїти у моїй присутності. — За це мене ущипнули за бік. — Ай!

— А не треба було мене бентежити.

— Ти ж розумієш, що тепер можеш начуватися?

Софі пробує вислизнути, але я ловлю її раніше. Лише кілька рухів  і вона вже в мене на руках.

— Постав мене на землю. Негайно!

— А то що?

— А то начуватися будеш ти.

Погрози я не слухаю, замість цього знову цілую Софі, відчуваючи нереально потребу в її губах.

***

— Я в дитинстві взагалі не любила лохину, — Софі сміється, тримаючи ложку. — Бабуся мала кілька кущів, і кожного разу, коли вона мені їх пхала, я думала, як люди це їдять. А з початком кар’єри все змінилося: дієти, обмеження… Тепер обожнюю вівсянку з бананом і лохиною. А якщо ще й горіхи є, то це рай.

На сніданок вона замовила саме таку вівсянку, а я панкейки з ягідним джемом. Софі вплітає свою порцію, ніби не їла тиждень, а я більше дивлюся на неї, ніж у свою тарілку.

— Чому ти не їси?

— Замислився.

— Над чим?

— Думаю, на кого ти мені більше схожа зі своїми щічками. На хом’ячка чи бурундучка?

— Що? — Софі прикриває долонями щоки. — У мене гострих вилиць ніколи не буде, тільки під скальпель, але я проти.

— Коли ти морщиш носик, думаю про кроликів. А коли обіймаєш про коал.

— Та пішов ти зі своїм звіринцем! Якщо я щось між кролем, бурундучком і коалою, то ти у нас хто?

— Я – ягуар, — я випрямляюсь. — Один із найбільших хижаків. На людей не нападаю, якщо мене не провокувати. І ще я сильний і витривалий.

— Не забудь додати, що ще й дуже сором’язливий, — сміється вона.

— Кепкуєш із мене? Ну-ну… А кого тоді ти бачиш у мені?

— Гарного, м’якого, плюшевого ведмедика, якого хочеться обіймати й торкатися.

Я на мить замислююся, а потім кажу:

— Хай буде ведмедик. Для тебе я готовий стати будь-ким. Тобі варто тільки забажати.

***

— Як ми далі будемо?

Її питання вибило мене зі стану спокою. Ще мить тому ми лежали, переплітаючись кінцівками. Софі у моїх руках, я перебирав її волосся й намагався запам’ятати відчуття, яке дає мені тільки вона. Але тепер довелося напружитися.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти офіційно завершив нашу співпрацю. Тепер у нас немає приводу зустрічатися. Як ми будемо бачитися?

Добре питання. Відповідь на нього звучала важче за будь-яке зізнання. Мені доведеться вигадувати легенди, брехати Насті, прикриватися новими «учнями»… аби тільки зберегти наші миті з Софі. Я ненавидів цю брехню, але іншого виходу не бачив.

— Я підлаштуюсь під твій графік. Буду робити все, щоб бачитися з тобою. Але легко нам не буде.

— Я розумію, — вона підняла на мене очі. — Я готова. Головне, щоб ти був поруч.

Я поцілував Софі в маківку й відчув, як ці прості слова врізаються мені під шкіру.

Ми більше не чіпали тему, та спокою це мені не додало. Краєм ока я помітив час. Мені доведеться йти. Рано чи пізно ця тиша закінчувалася дверима, які я мав відчинити не сюди.

— Ти різко замовк. Усе добре?

— Було б краще, якби мені не потрібно було йти.

Софі напружилась.

— Ти збираєшся до дружини? — у її голосі звучала гіркота.

Я зітхнув.

— Мені потрібно владнати цю ситуацію.

Вона мовчала. Лише потім прошепотіла:

— Якщо часу мало, я хочу насолодитися кожною хвилиною.

В її поцілунках було все: біль, пристрасть, відчай. Я закрив очі й дозволив собі потонути в них.

***

Я стояла на балконі й дивилася, як Артем сідає в таксі. Відчувала, як під ребрами щось коле, немов забитий цвях. Хотіла кричати, але трималася. Це було неминуче,  я знала, що доведеться відпускати.