Розділ 28

Погляд ковзає по обличчю, яке зараз так розслаблене й спокійне. Я підношу палець до вилиці, торкаюся родимки, але це привід, не мета. Хочу вивчити кожний сантиметр: повіку, ніс, губи.

Думка про те, щоб замінити палець на губи, з’являється сама собою. Ні, не важливо, що я розбуджу Артема. Досить спати. Мені потрібна його увага, я хочу її зараз.

— Мхг, — важкий видих, і я приймаю його як початок пробудження.

Я нахиляюся й залишаю короткий поцілунок на його губах. Це здається нереальним, але це правда: я можу робити таке.

— Софі… — хрипкий від сну голос викликає тепло всередині. Я готова віддати багато, щоб чути його частіше.

— Прокинься! Мені потрібна твоя увага.

Артем хмуриться, але не розплющує очей. Він намагається відвернутися, повернутися до стіни, але цього не буде: увагу я отримаю. Перекидаю ногу через його тіло, щоб вмоститися на рельєфному торсі.

— Тепер ти від мене нікуди не дінешся! — нарешті якусь емоцію вдалося виманити з нього. Артем розплющує одне око й посміхається.

— Думаєш, контролюєш ситуацію? — питає чоловік і, перш ніж я встигаю відповісти, перевертає нас місцями.

Тепер я лежу під ним. Артем нависає, без футболки. Мої долоні притиснуті до подушки, ноги розсунуті, аби йому було зручніше. Поза провокативна й незручна одночасно. Серце калатає, в животі тремтіння, яке важко назвати інакше ніж бажанням.

— Усе під контролем? — хижо посміхається Артем.

— Насміхаєшся з мене? — кажу, але це вже не питання.

— Тобі потрібна була моя увага? — ніжно шепоче чоловік і цілує за вухом.

— Будь ласка, без слідів, — прошепочу я, ледве ворухнувшись.

Це останнє, що говорю, перш ніж здатися. Я вірю, що Артем може стати тим світлом, за яке варто борсатися у хвилі, що змушує тонути. Тому дозволяю собі піддатися й знову шукати в його обіймах те, чого довго не вистачало.

***

Вібрування телефону…

Софі лежить підо мною, важко зітхає. Її губи напіввідкриті, погляд затуманений і я відчуваю, як у голові відмовляють гальма. Хочу запам’ятати її такою назавжди, але ще більше хочу зробити цей вигляд у рази розпуснішим.

Я залишаю легкий укус на ключиці й чую тихе «ах». Цього мало. Я хочу, щоб Софі кричала моє ім’я, щоб благала не відпускати її ні на мить. Моя долоня, вільна від її рук, ковзає під тонку піжаму, щоб відчути гладку шкіру й викликати на ній мурашки.

Вібрування телефону…

Чорт! Хтось знову набирає. Я намагаюся ігнорувати, не відриватися від цього моменту. Софі тане в моїх руках, і я не можу залишити її. Чи, радше, не хочу. Після вчорашнього зізнання все змінилося. Я більше не маю наміру ховати свої бажання. Досить.

— Babe… you are so beautiful.

Плаский живіт під моєю долонею напружується, коли я виводжу пальцями невидимі візерунки. Її реакція п’янішає більше за будь-який алкоголь. Софі вводить мене в стан, де немає тверезих думок, лише жагуче бажання.

— Скільки мені дозволено? — питаю. Я мушу знати межу. Не хочу злякати Софі чи відштовхнути.

— Я…

Вібрування телефону…

— Прокляття! — ми одночасно повертаємо голову до комода, де миготить мій телефон. Третій виклик поспіль. Я вже здогадуюся, від кого.

— Візьми слухавку, я зачекаю, — Софі каже тихо, хоча в її очах читається розчарування.

Я з важким зітханням відсуваюся й беру клятий телефон, який хочеться викинути у вікно. На екрані світиться: «Мама». Дивно. Можливо, щось сталося.

— Слухаю!

— Артеме, що відбувається? Де тебе носить!? — мамин голос розлючений настільки, що доводиться зменшити гучність.

— Щось трапилося? Чому стільки дзвінків з самого ранку?

— Ти питаєш? Настя цілу ніч місця собі не знаходила! Ти не прийшов ночувати, навіть не попередив. Вона вся опухла від сліз. Ми приїхали й ледве її заспокоїли. Радій, що я подзвонила, бо батько готовий тобі голову відкрутити за таке!

Я переводжу погляд на Софі. Вона уважно стежить за мною, і я бачу, вона чула все.

— Настя себе добре почуває? — стискаю зуби.

— Дякувати Богу, так. Ми її вклали відпочити.

— Чудово. Тоді слухай уважно. Настя знала, що я не повернуся. Я можу надіслати скриншот нашого діалогу. Вона просто грає на публіку. Я попередив її, щоб телефонувала, якщо стане зле.

Після сцени на набережній я пообіцяв Софі, що не залишу її. Ми потребували розмови, і я не міг повернутися додому, не після всього. Тому я написав Насті й чесно сказав, що мені треба розібратися в собі. Таких сварок і дорікань, як удома, я вже не витримував.

— Навіть якщо і так, — мати не здається, — ти вчинив егоїстично! Де ти зараз? Як міг залишити Настю саму, тим паче з таким терміном вагітності?

— Я не збираюся звітувати. Наші стосунки з Настею не підлягають обговоренню. Передай їй: через кілька годин я буду вдома. І нехай більше не розігрує вистав.