Розділ 27

— Ти хотіла поговорити, я тут, — Артем зачиняє за собою двері, а я одразу заводжу авто. 

— Хотіла. А ми знову перейшли на «ти»? — я викручую кермо, аби якомога швидше покинути територію цього клятого комплексу. Не хочу навіть дихати одним повітрям із його дружиною.

— Куди ми їдемо? 

— На набережну.

— Ти жартуєш? Зараз же злива.

— А ти цукровий? Не розтанеш. У мене є парасоля.

Я не налаштована на балачки. Музика, що досі звучала фоном, стає гучнішою. Я тисну на газ. Заторів немає, і це лише на руку. Чим швидше ми приїдемо, тим швидше закінчиться цей фарс.

Стоянка біля набережної майже порожня. Фари гаснуть, і тиша в салоні стає гнітючою. Я бачу, як Артем здивовано дивиться на мене, ніби все ще не вірить.

— Ти справді хочеш вийти? Дощ стіною. — його голос втомлений, але я не відповідаю.

Дістаю дві парасолі із заднього сидіння. Одну кидаю йому на коліна, іншу розкриваю для себе. Сперечатися зі мною марно, Артем і сам це розуміє.

Холодне повітря відразу вдаряє по шкірі, змушує мене зіщулився, але я вперто роблю крок уперед. Вечір. Злива. Порожня набережна. І я йду вперед, не озираючись. Артем наздоганяє, в його кроках чутно роздратування.

— Що з тобою сьогодні таке? — кричить крізь шум дощу.

Я мовчу. У мене всередині більше слів, ніж я здатна вимовити. Вони всі палають: образа, злість, гнів, відчай. Але жодного я не подарую йому до того місця. До тієї лавки.

Веду його туди, де минулого разу ми обіцяли один одному тримати дистанцію. Там, під цим небом усе й почалося. І саме там я хочу поставити питання, від яких він не зможе втекти.

— Ми на місці! — я повернулася до Артема обличчям.

— Прекрасно. Може вже поясниш, що відбувається? — в його голосі було й невдоволення, й побоювання, а очі горіли тихою образою.

— Ні, — відповіла я різко. — Пояснювати маєш ти. Як ти міг вирішити припинити зі мною спілкування, навіть не питавши моєї думки? Як ти дозволив Ользі вирішувати замість нас?

— Я виходив з твоїх інтересів. Ольга має рацію. Ми мусимо це завершити, поки не з’явилися серйозні наслідки. Ти маєш думати про себе.

Я вже думала. Думала про те, що відбувається всередині мене: прив’язаність, щире захоплення, розбурхане відчуття небезпеки й водночас спокою. Закоханість, яку не хотіла визнавати навіть у найслабший момент.

— Ти за це не хвилюйся. Я подбаю про себе, — видихнула я. Слова вийшли холодні, але правдиві. Легше було кричати, ніж плакати.

Серце в моїй грудній клітці стрибало ніби божевільне: адреналін, біль, передчуття. І разом із тим, між усім цим шумом, з’являлася дивна ніжність.

— Деякий час тому ми сиділи саме тут, — промовив я мало не пошепки, — і намагалися зрозуміти, що між нами. Тоді я вирішила тримати дистанцію через мораль, страхи, обмеження. Сьогодні я відмовляюся від того рішення.

Я відчувала близькість Артема, і вона розривала мене одночасно: хотілося відштовхнути й водночас хотілося впасти у його обійми.

— Софі, ти не бачиш масштаб проблеми, — Артем зітхнув. — Це не лише про твою кар’єру. Проблема в тому, що я можу заподіяти тобі біль. Якщо я повернуся до сім’ї, як ти переживеш це? Як витримаєш, коли доведеться боротися зі зрадою, з плітками, з тим, що я залишився лише епізодом у твоєму житті?

Я вдивлялася у його обличчя і бачила щирість. Артем не погрожував, він намагався попередити. І це боліло, бо попередження означало, що він втратить свою свободу, так само як і я ризикувала її втратити.

— Якщо ти захочеш повернутися до сім’ї, — вимовила я, на диво спокійно, — я не буду тебе тримати. Якщо ти вирішиш піти, я відпущу. Але принаймні я хочу, щоб ми спробували. Хоч раз. Хоч щось.

Артем схилив голову, ніби визнання моєї відваги його здивувало й потішило водночас. Але страх у його очах не зник. Він бачив не лише наш поцілунок і дрібні миті близькості, він бачив наслідки: публічний розголос, кар’єру, контрактні пастки, болючі звинувачення.

— Софі, говорити легше, ніж лікувати розбите серце. Повір мені, — голос Артема тремтів від усталеної тривоги, — ти день і ніч будеш думати про ці стосунки, не спатимеш, усе стане прісним, а довіра… вона похитнеться. Навіщо тобі це?

Я підняла голову і подивилася йому в очі. Дощ бив по парасолі, але я бачила не краплі, тільки його обличчя, з яким мені раптом стало тісно жити в одному світі.

— Бо чортовий місяць такий прекрасний, що хочеться померти, — відповіла я, і в голосі була і гірка посмішка, і щира відчайдушність. Я викинула свою парасолю. Голова сама піднялась, хмари й суцільна сіра броня не змогли затьмарити тієї миті, коли небо здавалося ближчим, ніж будь-коли. В голові заграла якась стара пісня, а в серці – навіжене бажання.

Артем зробив широкий крок і накрив мене своєю парасолею. Я відчула, як вода стікає краплями по обличчю, та не було ясно, чи то сльози, чи то просто дощ.

— Хочеш захворіти? — здивовано спитав він, але в голосі вже не було тієї суворості, що була раніше.

— Хочу. Тоді ти будеш піклуватися про мене, — і слова висковзнули самі, немов я нарешті дозволила собі бути просто дитиною, яку хтось має зігріти.