Розділ 26

— У честь чого бенкет? — Настя зайшла на кухню саме тоді, коли я доливав у склянку другу порцію віскі.

— На честь завершення співпраці зі зіркою, — видихнув я, не маючи сил на пояснення.

— Дивно чути. Ти ж майже не п’єш… А тут ніби й приводу немає.

Я глянув на віскі, ніби там міг знайти відповіді.

— Тобі щось треба? Чи просто вирішила поговорити?

— Артеме, чому ти зі мною так? Хіба я не можу просто посидіти поруч зі своїм чоловіком?

Тиша нависла, гірка, як цей алкоголь.

— Зараз не час. Якщо маєш справу, кажи. Інакше дай мені спокій.

У голові все ще крутилися обличчя Софі, її голос, її впертість. Я мав відпустити. Мав.

— А я хочу твоєї уваги, — Настя потягнулася до моєї руки. Я різко відсмикнувся й осушив склянку. — Завтра мучитиме похмілля. На пари ж іти.

— Не хвилюйся.

— Куди поділося твоє тепло, яким ти мене колись підкорив?

— Його погасив твій масажист, — у голосі почулася гірка образа. — Настю, прошу, не чіпай мене. Я виснажився від цих дорікань.

— Від сімейного життя теж?

— Так. Хочу тиші. Після народження дитини поговоримо про все. Зараз дай мені просто спокою. 

Вона зітхнула, різко відсунула стілець.

— Що ж, я тебе почула.

Настя пішла до спальні, залишивши після себе відлуння кроків. Я наповнив склянку втретє, коли телефон завібрував. На дисплеї ім’я Софі. Серце стиснулося, пальці тремтіли над кнопкою «відхилити». Але натиснув «прийняти».

— Слухаю.

— Нам треба поговорити.

— Зараз не можу, я… зайнятий.

— Не вірю. Я під твоїм будинком.

— Софі, я ж кажу, що не можу.

— А я кажу, що чекатиму хоч до ранку, але ми поговоримо.

Її впевненість розтопила мій захист.

— Дай мені кілька хвилин.

— Гаразд, я чекаю.

Я кинув слухавку й пішов до гардеробної. За вікном злива стукотіла по підвіконню, мов би підганяла. Переодягнувся, накинув куртку. Думка попередити Настю спалахнула й згасла: не хотів ще однієї сцени. Алкоголь розслабив тіло, але розум затуманився. Я не знав, чим закінчиться ця розмова, знав лише, що ухилитися вже не вийде.

Схопив телефон і гаманець, не озираючись, вийшов у ніч.

***

Штори, які закривали вікно, розсовуються навстіж. Зараз у них немає жодної потреби, особливо, коли вони закривають огляд на цікаву сцену. Унизу, біля під’їзду, Артем нахилився до білого авто, а з-за керма визирнула Софі. 

Вона навіть не вийшла, лише відчинила дверцята. Артем озирнувся, ковзнув поглядом по фасаду, ніби перевіряв, чи його хтось не бачить, і сів усередину. Дверцята зачинилися, і машина м’яко рушила крізь дощ.

Кров ударила в скроні. Долоні затремтіли, телефон ледь не вислизнув. «Ні, я це так не залишу».

Тремтячими руками я набираю номер із залишеної візитки.

— Слухаю!

— Доброго вечора, Сергію. Сподіваюся, не надто пізно турбую.

— Доброго… з ким маю честь?

— Настя, дружина Артема Соколовського. Пам’ятаєте ту ніч, коли нам довелося познайомитися ближче?

— Звичайно, Насте. Чим можу допомогти?

— Є одна річ, про яку нам треба терміново поговорити.

— Я вас слухаю.

— Е ні, питання занадто делікатне. Воно стосується Софі та мого чоловіка. Нам треба зустрітися і якомога швидше.

— Справді настільки нагальне?

— Ви навіть не уявляєте наскільки.

— Гаразд, спробую щось придумати. Я надішлю смс із місцем і часом, де можемо зустрітися.

— Буду чекати.

Виклик обірвано. Я повільно опустила телефон на ковдру, але серце калатало так, що аж ребра боліли. Пальці мимоволі ковзнули по животу, нове життя під серцем заворушилося, наче реагуючи на мої емоції.

— Не хвилюйся, мій синочку, — прошепотіла, стискаючи тканину сорочки. — Ти будеш рости у сім’ї. Мама для тебе все зробить.