Розділ 24

Права рука лягає на клавіші. «Мі», «сі», далі вказівний тягнеться до «фа-дієз», одразу після нього «ре-дієз». Ноти вкладаються у пальці так природно, ніби я давно їх пам’ятаю.

«Мі», «фа-дієз», «соль», «сі» й назад… Рух пришвидшується, звук стає впевненішим. Ліва рука додає опору: «до», «мі», «сі», «до»… Я заплющую очі, віддаючись ритму.

За спиною клацає замок. Я не обертаюся, серце й так здогадується, хто увійшов. Кроки наближаються; від напруження пальці зриваються на дрібну помилку, але мені байдуже, сильніше відчуваю тепло тіла за спиною, ніж звук.

Мелодія стихає. Останній акорд і тиша. Я мушу озирнутися, та відтягую миттєвість.

— Гарно звучить. Ніколи раніше не чув, — шепоче знайомий хриплуватий голос, і по шкірі біжать мурахи.

Сили сказати щось немає. У пам’яті знову спливає сцена з авто: момент, коли я втрималася від поцілунку й тепер не розумію, шкодувати про це чи радіти.

Долоня лягає на плече, ковзає кінчиками пальців під край футболки, ледве торкаючись шкіри. Я завмираю між бажанням піддатися й втекти. Тепло зникає так само раптово: Артем відходить до крісла біля вікна.

— Починаймо заняття, — спокійно мовить він. Я ковтаю клубок у горлі й намагаюся перевести подих.

— Сьогодні у нас підготовка до премії, — Артем простягає кілька аркушів із варіантами промов та типових фраз, що можуть знадобитися. — Читай будь-який текст уголос.

— It is a great honor for me to stand on this stage and have the opportunity to present…

— Стоп. Наголос у «opportunity» м’якіший. Повтори.

— Opportunity…

— Уже краще. Але загалом інтонація поки пласка. Спробуймо інший підхід: я підготував відеонарізку, послухаєш, як це роблять зірки.

Ми витрачаємо п’ятнадцять хвилин на перегляд і пробні репліки. Кожна зірка на сцені впевнена, розслаблена, інколи жартує. Я намагаюся ловити ритм, тон, паузи. Усередині неспокій: на американській сцені я чужа, а страх зганьбитися чіпляє сильніше за будь-яку невпевненість.

***

— Жодних зауважень, — зрештою каже Артем. — Ти впоралася. Думаю, наступне заняття стане останнім. Далі працюватимеш із перекладачем.

Слова ріжуть.

— Що? До від’їзду ще місяць. Ми могли б займатися далі!

— Потреби вже немає, твій рівень достатній.

— Тобто ти просто не хочеш зустрічатися?

Артем стискає губи, шукаючи слова, та я вже стою перед ним, відрізаючи шлях до відступу.

— Після нашої останньої розмови я ледве стримуюся, щоб тримати дистанцію. Нові зустрічі це тільки ускладнять, — говорить тихо.

— Хочеш знати, чого я хочу? — я роблю крок ближче. — Хочу, щоб ми продовжили заняття до поїздки. Якщо треба, робитиму помилки навмисно.

Артем сміється, підхоплює мене за талію й садить на коліна.

— І звідки ти така вперта взялася?

— Що ти бачиш у мені, якщо все-таки терпиш?

— Багато чого: талант, розум, чуйність, щирість… — його погляд блукає по моєму обличчю, і десь під ребрами запалюється жар.

— Досить…

— Змусь мене замовкнути, — провокує він.

Я переводжу тему, торкаюся забинтованої кисті.

— Що з рукою?

— Кішка подряпала.

— У тебе ж немає кішки.

— Сусідська. Допомагав ловити, — посміхається, та я не вірю.

Повітря між нами густішає.

— Тебе зачепила та сцена в машині?

— Проблема в мені, — каже він і відгортає пасмо волосся за моє вухо.

— Боже, що з нами коїться?

— Життя як книга: одні розділи сумні, інші щасливі. Якби знав фінал наперед, не було б цікаво, — Артем говорить спокійно, майже філософськи. — Я вірю, що наша зустріч не випадковість.

Я вдивляюся в його очі й думаю: можливо, це справді новий розділ, і поки сторінка не перегорнута, варто проживати кожен абзац.

— Софі? — холодок пробіг вздовж хребта.

Я різко зводжуся з місця й бачу на порозі приголомшену Ольгу. Прокляття.

— Ми можемо все пояснити, — Артем інстинктивно стає поперед мене, намагається говорити спокійно, хоча видно, що і його це вибило з колії.

— Не трудіться, голубки. Я ж не дружина цього красеня, тож виправдовуватись переді мною без сенсу, — Ольга зручно вмощується на мій робочий стілець і кладе голову на руки.

— Серйозно, між нами нічого… — починаю.

— Авжеж, вірю. Артеме, це така нова методика викладання? Поза гарна, але засвоюється, здається, не тим місцем, — кліпає нам.

Я не знаю, сміятися чи плакати. Ольга у своєму стилі, але її слова б’ють у саму точку: якщо вона розкаже Сергію, проблем не уникнути. Останнім часом він занадто наполегливо демонструє симпатію, і я боюся, що ревнощі підштовхнуть його на дурниці.