Розділ 23

— По опрацьованому матеріалу є запитання? — я обводжу поглядом аудиторію, де сидять мої студенти. У відповідь лише хитання головами. — Тоді до зустрічі.

Сьогодні група змішана, але більшість приїхала з Кореї. Слухачі роблять уклін, я віддзеркалюю його, вже звично. Пара закінчена, на годиннику трохи більше ніж пів години до заняття з Софі. Ми домовилися зустрітися в її студії, тож треба встигнути викликати таксі, машину залишив у сервісі.

Я виходжу в коридор і дивуюся галасу. Наступна пара вже йде, а тут натовп. Хтось у центрі привернув усю увагу.

— Що відбувається?

— Артеме Вікторовичу, до нас прийшла зірка! — озивається викладач.

Натовп розходиться, і я бачу усміхнену Софі, що махає мені рукою. Спершу кліпаю, не вірячи очам, потім у грудях стає тепло.

— Annyeonghaseyo, — легкий уклін. Я ніяково киваю, ще більше дивуючись її вимові.

— Ви знайомі? — десяток пар очей то на мене, то на неї. Софі спокійна, ні камери, ні прохання автографів її не напружують. Вона просто випромінює світло й щиро посміхається.

***

— Чесно, я здивований твоїм приїздом, — кажу, коли студенти розійшлися.

— Хотіла зробити сюрприз. До речі, це твоя кава, щоправда, лід майже розтанув, — вона простягає стаканчик.

— Дякую. І за каву, і за сюрприз.

— Як думаєш, тут є тихе місце для заняття? Мені так захотілося відчути студентську атмосферу.

— Знайду, — усміхаюся.

Відчиняю двері, пропускаю її вперед. Співачка одразу розглядає аудиторію, її очі блищать цікавістю і мені приємно бачити цей щирий інтерес.

— Сідай, де зручно, я напишу тему на дошці.

— І все так буде серйозно, як на та твоїх парах, Артеме? — у голосі грайливість, я ледве стримую посмішку.

— Для вас я Артем Вікторович. І так, сьогодні будемо серйозні. Щось середнє між заняттям і іспитом, — намагаюся надати голосу суворості.

— Але, Артеме Вікторовичу, я не готувалася! Може, буде хоч трохи поблажливості для улюбленої студентки? — співачка крутить пасмо волосся, губи ображено здулися. Я ловлю себе на думці, що це виглядає надто… спокусливо.

— Don’t count on it. Today I’ll be steadfast, — слова звучать упевнено, хоч сам не до кінця вірю.

— Sounds sexy, — усміхається вона, а я мимоволі дивлюся на її губи й згадую, як вони цілуються.

— Are you trying to flirt with me? — брова підіймається сама.

— Maybe, — тихий шепіт викликає мурашки.

— That won’t work. Try again.

Софі сприймає це як виклик і до кінця заняття мені доводиться стримувати шквал емоцій. Вона грає на моїх нервах відверто й, видно, отримує від цього задоволення. Хоча, якщо чесно, і я теж.

***

— Це було продуктивно.

Заняття закінчилося кілька хвилин тому. Я витираю дошку, а Софі сидить на викладацькому столі й вдавано командує, де ще лишилася крейда.

— Де ваша повага, пані Софі? Сидите на викладацькому столі.

— Любий Артеме Вікторовичу, чула безліч історій, що на цих столах відбувається зовсім не лекційна діяльність. То ж досить моралей. Краще скажи: у тебе було щось таке в університетських стінах? — вона прикусила губу й кинула на мене погляд знизу вгору.

Я розгубився. Ні тоді, ні тепер мені подібне навіть на думку не спадало.

— Звісно, ні.

— А хотів би?

Софі відкинулася назад, сперлася на руки, блузка трохи змістилася, оголюючи тонкі ключиці й блискітки, що лишилися після зйомок. Я змушую себе відвести погляд, розмірковую про що завгодно, тільки не про те, що перед очима.

— Що? — виривається у мене глухо.

— Питаю, чи підкинути тебе додому. Мені дорогою.

Напруга розсіялася, і я відчув полегшення. Забагато сьогодні флірту, як для людей, що пообіцяли собі тримати дистанцію.

— Буду вдячний.

Ми вийшли мовчки. Біля корпусу чекала біла Toyota. Софі відчинила авто, запросила мене сісти.

— Якщо ти в голові читаєш молитву, щоб доїхати живим, можеш не турбуватися. Я чудовий водій.

— Я й не сумніваюся, — пасок пристібаю автоматично, на що вона сміється.

Коли машина виїхала на проспект, у салоні запанувала тиха музика. Я довго крутив у голові питання й, зрештою, ризикнув:

— Чому ти досі самотня?

Софі зітхнула, очей від дороги не відвела, пальці лише міцніше обхопили кермо.

— Тому що я ще не зустріла того, хто б міг підкорити моє серце.

Світлофор зупинив нас. Я вдивився в її профіль, намагаючись вловити емоцію.

— Яким він має бути, щоб ти довірилася? — питання злетіло саме.

— Подарувати відчуття комфорту й тепла. Щоб я знала: за спиною є опора, що, коли падаю, мене зловлять. Щоб удома могла бути собою, без масок і обов’язкових посмішок.