Розділ 22

Дорогою до квартири Софі я думав про те, що нам потрібно поговорити. Раз за разом прокручував можливі діалоги й намагався уявити, як краще сформулювати думки. Та варто було відчинитися дверям під’їзду  і в голові почався хаос.

Вона йшла мені назустріч, і я не міг відвести погляду. Макіяж, зачіска, стиль… Софі, як завжди, була чарівна. На мить мені захотілося змінити професію: бути фотографом, що ловить її найкращий кадр, художником, який увічнить у портреті натхнення, або поетом, що оспівує свою музу. От тільки є одне «але»… Я машинально кручу обручку на пальці й думаю про те, що не маю права назвати Софі словом «моя».

Пауза між нами затягується. Я, щоб розрядити ситуацію, відчиняю двері авто. Вона киває у відповідь і сідає, залишивши в повітрі шлейф парфуму, який заповнює легені й ще більше сплутує думки.

— Що думаєш про прогулянку на набережній? — перше, що зривається з язика.

— Думаю, це гарна ідея.

Чуже хвилювання видає пояс від тренча, який Софі зминає в руках. Я відзначаю це подумки, вмикаю музику й виїжджаю на дорогу. Мовчанка між нами ніякова, але в ній відчувається взаємність, ми обидва напружені після тієї ночі.

***

Київ сяє у вогнях, але я вже не дивлюся на краєвид. Весь мій погляд прикутий до Артема. І чим довше я на нього дивлюся, тим більше розумію Ольгу: йому справді пасувало б бути моделлю. Я уявляю його на глянцевій обкладинці й одразу відчуваю, як щоки наливаються рум’янцем.

— М? — чоловік помітив моє «залипання».

— Н-нічого… — я швидко повертаюся до вікна.

Боже, що зі мною? Я ж доросла дівчина, а поводжуся як школярка, яка закохалася у вчителя. Метелики в животі тільки й чекають, коли він посміхнеться, щоб здійнятися ще вище.

Не помітила, як ми доїхали. Артем відчиняє двері, подає руку. Його тепло обволікає мене настільки, що хочеться не відпускати. Але я швидко стримую себе. Що він подумає?

Втім, Артем підставляє лікоть, і я, не вагаючись, беру його. У грудях стає спокійніше.

— Хочу пройтися біля води. Вона мене заспокоює, — каже він. І я дозволяю вести себе.

Після тієї ночі я можу довіряти йому беззаперечно. Навіть якби йшли по краю прірви із зав’язаними очима, Артем був би єдиним, кого я обрала б за провідника.

— Артеме, я хочу ще раз подякувати, — починаю першою, бо мовчанка тисне. — Сергій розповів, що ти відмовився від винагороди й будь-яких послуг від компанії. Чому?

— А що «чому»? — він вдає, ніби не розуміє.

— Чому ти не прийняв пропозицію? Тобі могли компенсувати хоча б частину того, що сталося.

— Мені здається, ти вже достатньо віддячила. Більшого не потрібно.

Я різко повертаю голову до чоловіка. Що він мав на увазі? Невже той поцілунок?

***

Прокляття! Навіщо я це сказав? Я ж тільки видав себе. Хоча, це правда. Я думав про той поцілунок не раз і щоразу ловив себе на відчутті, що ні про що не шкодую.

— Артеме правильно тебе зрозуміла?

— Софі, я ж не вмію читати думки. Скажи сама, що зрозуміла, — я усміхаюся.

— Ти навмисно змушуєш мене говорити прямо?

— Є таке.

Ми сідаємо на лавку біля води. Я набираю повітря, щоб сказати правду.

— Я думав про наш поцілунок. І не шкодую. Навіть попри те… — я дивлюся на обручку на пальці.

— Але ж це неправильно, — Софі важко зітхає. — Чому тоді ти мене не зупинив?

— Напевно тому, що… — я зустрічаю її погляд, такий щирий і наївний. — Tsuki ga kirei desu ne (японською).

— Що це означає?

— Місяць сьогодні особливо гарний, чи не так?

Соф збентежено кліпає. І я радію, що не зрозуміла. У цій ситуації навіть зізнання звучало б абсурдно.

***

— Але… — Софі опускає голос, — як не засуджувати себе, коли я хочу повторити той поцілунок, знаючи, що ти одружений?

— Це бажання пройде. Треба зменшити спілкування. Я можу порадити Сергію іншого викладача.

Я бачу, як ці слова її ранять. І відчуваю, що сам собі вириваю серце. Але ж інакше не можна.

— Якщо ти хочеш припинити співпрацю, я зрозумію, — каже вона.

— Якби ж я знав, чого хочу… — я відкидаюся на спинку лавки й тру обличчя. — Я заплутався.

І я розповідаю все. Про зраду Насті. Про сумнів у батьківстві. Про те, як мене кидає між обов’язком і почуттями. Софі слухає мовчки, а потім накриває мою руку своєю. У її погляді стільки співчуття, що мені хочеться втекти, аби не бачити цього.

— Мені шкода, що тобі довелося це пережити, — каже вона.

— Коли народиться дитина, я зроблю тест. Якщо вона моя, то збережу сім’ю. Якщо ні, подам на розлучення.

— А якби вибір був зараз? — питає Софі несподівано.

Я мовчу. Раніше я б відповів без вагань. Але тепер… Софі поруч, і від цього все змінилося.