Розділ 21

— Завтра буде пресконференція, де компанія оголосить про інцидент з тобою.

Минуло десять днів від тієї ночі, а я досі не можу оговтатися. Будь-який спогад про того психа накриває мене тривогою й панікою.

— Це можна зробити без мене? — з надією дивлюся на Сергія.

— Можна.

Я з полегшенням видихаю. Спілкуватися з публікою я не готова. Усі дні пройшли між відділком поліції та кабінетом психолога.

— Дам тобі ще два дні відпочинку. Але з понеділка повертаєшся до графіка. Підготовка до премії має бути інтенсивною.

— Яка підготовка, коли я виснажена? Я на межі зриву, — сіла в крісло, обійнявши себе руками.

— Ти мусиш бути сильною. Те, що не вбиває, робить сильнішою.

— Легко сказати! — гірка посмішка з’являється на моєму обличчі. — Мене мало не покалічили. А нічого, що все це сталося через твоїх людей? Місяцями зливалася моя інформація, хтось провів його на зйомки. Оце така турбота компанії?

Щелепа Сергія напружилася. Він чудово розумів, що я права.

— Я проведу розслідування. Винні вилетять із лейбла. Із завтрашнього дня в тебе буде водій та охоронець. І продовжені сеанси психолога.

Я трохи заспокоююся. За таких умов можна йти на компроміс.
— Дякую.

Сергій підходить ближче, опускається на одне коліно й торкається моєї щоки. Мені хочеться відсахнутися, але стримуюсь.

— Дівчинко моя, ти навіть не уявляєш, що я відчув, коли Артем подзвонив і сказав про викрадення. Я мало не збожеволів, — його шепіт звучить надто інтимно. Він цілує мене у маківку, не віддаляючись.

— Якби ти дала мені шанс, я б уберіг тебе від усього.

— Зараз мене лякаєш саме ти, — я різко підводжуся й відходжу до вікна.

— Пробач… Але ти надто глибоко в мені сидиш.

— Сергію, я вже казала: між нами нічого не може бути. Ми партнери по роботі, не більше.

— Чому? Що тебе стримує?

— Тому що я тебе поважаю, але не відчуваю романтичних почуттів. А без них відносини неможливі.

— Почуття потребують часу. Дай мені шанс, і ти закохаєшся.

Я гірко усміхаюся. За шість років я бачила різні його сторони. І далеко не всі світлі. Знущання, приниження, контракт-ланцюг. Скільки разів мене намагалися «підкласти» під спонсорів… Я була лялькою, маріонеткою в руках продюсера.

«Бридке каченя стало лебедем», — так мені колись сказали. Але Сергій просто хоче власності, трофея, яким можна хизуватися. Я не хочу бути чиєюсь іграшкою.

— Повернімося до цієї теми, коли мій стан стабілізується, — ухиляюся від прямої відповіді.

— Добре, але й ти не затягуй. Чим довше мовчиш, тим болючіше для мене.

Його слова звучать як маніпуляція. Я надто добре знаю Сергія: майстер стратегії, для якого люди лише інструменти. І з ним я ніколи не буду щаслива.

— Ми ще поговоримо, — кажу, хоча всередині розумію: мені треба знайти вихід до закінчення контракту.

***

За Сергієм зачиняються двері, і я з полегшенням видихаю. У квартирі знову тиша й спокій. Мій емоційний стан і так на межі, а розмова про почуття тільки добила.

Я падаю на ліжко в позі морської зірки й намагаюся привести думки до ладу. Минуло десять днів від тієї ситуації в палаті, але серце досі пришвидшено б’ється, щойно я згадую той поцілунок. Божевілля… проте я не шкодую. Здавалося, іншого виходу тоді й бути не могло.

А потім медсестра зіпсувала момент. Я й досі пам’ятаю, як мусила відсторонитися від Артема й сховати рум’янець. Його очі, що дивилися в саму душу, переслідують мене.

Я торкаюся губ і ловлю себе на думці: хочу повторити це знову. Артем завжди тримався як джентльмен, і я ще ніколи не зустрічала таких чоловіків. Добрий, чуйний, мудрий… одружений. Його дружина Настя скоро народить дитину, а я замість каяття відчуваю тільки жагу.

Щось схоже на ревнощі змушує мене відкрити Інстаграм і зайти на сторінку Насті. Фото з вагітністю, посмішки, щасливе подружжя. Я застигаю на знімку з річниці їхнього весілля, у їхніх поглядах стільки любові, що мені стає соромно дивитися. Настрій псується, я відкладаю телефон.

Раптом приходить сповіщення у Телеграм. Моє серце пропускає удар.

💬 Софі від Артема: Я можу приїхати до тебе?

Я миттю погоджуюся, хоча у квартирі безлад. За десять хвилин я роблю «косметичне прибирання»: застеляю ліжко, закидаю речі у шафу, ховаю посуд у посудомийку. Це ж не ревізор їде.

Погляд падає на дзеркало. Макіяж трохи зіпсувався, але пудра й олівець для губ рятують ситуацію. За кілька хвилин волосся зібране у хвіст, а на мені джинси й кремовий джемпер. Нічого зайвого, але акуратно.

Телефон вібрує.

— Слухаю.

— Я біля твого будинку. Як щодо прогулянки?

Я аж кусаю губу, стільки метушні з прибиранням і зовнішнім виглядом було дарма.

— Чудова ідея. Даси кілька хвилин, я щось накину.