Розділ 20

— На щастя, рана добре затягується, — я відчуваю, як по пошкодженій шкірі проводять ватним диском, змоченим антисептиком. Легкий дискомфорт досі є, але мені значно краще. За десять днів лікарняного поріз почав стягуватися, а це означає, що пора повертатися до звичного ритму життя.

— Чудово. Хочу вже на роботу, бо відчуваю деградацію у чотирьох стінах. Не думав, що так швидко почну сумувати за студентами.

Після нанесення мазі для загоєння мені накладають тугу пов’язку, щоб зафіксувати тампон і прикрити рану від інфекцій.

— Дякую, — кажу я, а у відповідь відчуваю поцілунок у згин шиї.

— Одного дякую замало.

Настя пересідає на мої коліна, а я ставлю руки їй на поперек, щоб утримати. Округлий живіт упирається в торс і привертає всю увагу. Рука мимоволі лягає на нього. Малюк останнім часом дуже активний, і його рухи викликають у мене змішані відчуття.

— Він завжди заспокоюється, коли ти поруч. Відчуває батька, — шепоче Настя.

Я мовчу, навіть тоді, коли під долонею відчуваю поштовх. Розум лишається спокійним, але серце стискається.

— Не можна так штовхатися, бо ти робиш мамі боляче, — кажу до живота, — ми маємо її берегти.

Настя кладе долоню поверх моєї, переплітає пальці. Дві обручки гармонійно виглядають на фоні її семимісячного животика.

— Артем, ти б знав, яка я щаслива, — посміхається вона.

А я відчуваю лише розгубленість. Думки заплутались у клубок, який з кожним днем стає більшим. Настя нахиляє голову, її ніс торкається мого. Натяк занадто прозорий, але щось усередині відмовляється йти на повідцю.

— Артеме… — шепіт обпікає шкіру.

Її губи торкаються моєї щоки, залишаючи серію поцілунків, що наближаються до моїх вуст. Я відчуваю легкий укус нижньої губи. Погляд зустрічає Настину посмішку, і нутрощі стискає вузлом. У пам’яті спливає Софі, яка з відчаєм піддавалася моїм поцілункам у лікарні, не відпускаючи ні на мить. Тоді навіть обручка, що обпікала палець, не мала значення.

— Поцілуй мене, будь ласка, — Настине прохання збиває мене з пантелику. Я дивлюся на її губи й розумію, що не можу.

Невидима сила змушує мене підняти дружину з колін і відсадити на ліжко. Я відходжу на два кроки, обхоплюю голову руками. Прокляття! Я сам себе не впізнаю.

— Артеме, що з тобою?

— Пробач… мені потрібно провітритися.

Під її розгублений погляд я йду до гардеробної, накидаю одяг і швидко покидаю квартиру.

Я очікував сліз і сварки, але Настя мовчки дозволила піти. Дорогою до авто я почувався в прострації, яка почала спадати лише у водійському кріслі. Голова впала на кермо під вагою думок.

Перед очима змінювалися кадри нашої з Настею історії: знайомство на першому курсі, пропозиція після магістратури, весілля, чотири роки подружнього життя. Батьківська квартира, фінансова забезпеченість… але я прагнув незалежності.

Я відмовився від батьківських грошей, працював на курсах і репетиторстві, тоді як Настя пробувала себе у блогерстві. Спершу це було хобі, але з часом її аудиторія росла, і життя перетворилося на контент. Мене це тиснуло. Сварки ставали дедалі частішими, а я рятувався відрядженнями.

Коли я запропонував паузу, Настя погодилася. Я поїхав на п’ять місяців до Кореї. Але одного дня отримав лист із фото: вона з іншим чоловіком. Обійми, поцілунки, різні локації – все чітко.

Настя виправдовувалася, присягалася, що це постановка, аби викликати ревнощі. Але одне фото було зроблене ще до нашої розмови про розлучення. Її слова розсипалися, як картковий будиночок.

Тоді я вирішив: після відрядження подам на розлучення. Але мене зустріли з округлим животиком. Перед очима стояли ті кляті фото, а в голові била одна думка: «Хто батько?»

Тепер моє життя поділилося на «до» і «після». Настя намагається втягнути мене у своє материнство, вмикає чари, але щоразу перед очима виринає Софі. Її очі, повні довіри. Її страх і надія.

Тоді, у палаті, між нами так іскрило, що я дивувався, як лампочки не потріскалися від напруги. Ми піддалися емоціям, і все вилилося в поцілунок. Божевілля… але я не відчуваю жодної краплі жалю. У ту мить здавалося, що іншого виходу й бути не може.

Медсестра, яка зайшла перевірити крапельницю, зруйнувала весь момент. Софі різко відсторонилася, щоки її спалахнули рум’янцем, і вона почала метушитися по палаті, намагаючись приховати збентеження. Я ж дивився на неї й думав: поранене серце теж може зцілитися.

Після того ми більше не бачилися. У Софі почалася реабілітація з психологом та нескінченні відвідини відділку поліції. Я ж відновлювався після поранення і паралельно намагався підтримати Настю, яку вся історія зі сталкером сильно вибила з колії. Єдине, що нас із Софі тримало на зв’язку, – кілька коротких смс на день, аби дізнатися, як справи.

Про поцілунок ми не говорили. Але я розумів: рано чи пізно ця розмова станеться. З понеділка у нас знову починаються заняття, які треба довести до кінця. Для цього потрібні ясна голова й відсутність тягаря невисловленого. Ми мусимо розставити крапки над «і».

💬 Софі від Артема: Привіт. Ти зараз зайнята?