Розділ 19

На руці дурнуватий катетер, до якого приєднана крапельниця. На всі мої пручання лікарі одноголосно відповідали, що додому поки не можуть мене відправити й потрібно пройти ряд процедур для відновлення організму після пережитого стресу.

Білі стіни тиснули на мене, але це все ж краще, ніж той будинок, куди мене насильно привезли. Я нарешті змогла залишитися наодинці з собою, а тому спогади різко атакували голову. Мені здавалося, що я досі перебуваю у тому жахітті, а лікарня – тільки плід моєї уяви, бо я знепритомніла.

— Це за те, що посмів підняти руку на Софі, тендітну беззахисну дівчину…

Пальці невагомо торкаються губи, яка хоч і перестала кровоточити, усе ще сильно набрякла. Я не дивлюся на зап’ястя, адже там чітко видно сліди від чужої долоні, які мені хочеться стерти зі шкіри.

— Софі? — Сильні руки підхоплюють мене, і я відчуваю безпеку. Моя підсвідомість кричить про те, що Артем може захистити мене, а тому не варто боятися. Я маю йому довіряти.

Сльози навертаються, але я не даю їм волю. Досить на сьогодні плачу. Після пережитого я маю бути сильною, як ніколи. Попереду мене ще чекає усвідомлення цього всього, але це буде тільки після того, як я своїми очима побачу Артема.

Добре, що медсестри зараз не бачать, як я відліплюю лейкопластир від шкіри й обережно витягую голку катетера з вени. Тоді б мені було непереливки.

Ноги перестали тремтіти, а тому я спокійно можу пересуватися. Головне – знайти потрібну палату і не потрапити комусь на очі.

Я не встигаю зробити кілька кроків, як білі двері відчиняються. На порозі стоїть Артем у лікарняній сорочці. Одна його рука, замотана у бинти, тримається за стійку пересувної крапельниці, а інша зафіксована бандажем для гіпсу. У мене аж переймає дихання від побаченого.

Кілька секунд паузи, а далі я підбігаю до чоловіка, щоб опинитися ближче до нього. Мені хочеться кинутися на шию Артему, а потім міцно обійняти його, щоб відчути чуже тепло. Проте це неможливо. Я боюся, що нашкоджу своїми діями й завдам болю, якої він і так уже багато отримав через мене.

— Навіщо ти сюди прийшов? Тобі потрібно відпочивати після операції, — очі блукають по втомленому обличчю, що намагається мені посміхатися.

Між нами мінімальна відстань, але я не можу наважитися хоч щось зробити. Будь-яка дія може зашкодити Артему, а тому я тримаю себе в руках, що не залишається непоміченим.

Чоловік забирає руку зі стійки для крапельниці й ставить її мені на талію. Я роблю крок уперед і тону в чужому теплі. Голова розміщується на плечі Артема, а руки обережно лягають на чужу, понівечену спину для обіймів.

— Хотів побачити тебе і впевнитись, що все гаразд, — почуте змушує мене зашарітися. Я відчуваю, як щоки й грудна клітка покриваються червоними плямами, а серце починає швидше битися.

— Те саме і я хотіла зробити, — голова відстороняється від плеча, щоб я мала змогу заглянути в чужі очі, які дивилися на мене з такою турботою.

— Справді? — хриплий голос переходить на шепіт, від якого метелики в моєму животі починають оживати. Мені водночас і добре, і страшно від такої реакції тіла.

Ця доба була надто насичена на події та емоції. Ми з Артемом отримали великий стрес, що ще не раз дасться взнаки. Тому наступні свої дії я списую на затуманений від пережитого розум.

Кінчиком носа я проводжу по чужій шиї й зупиняюся тільки тоді, коли натрапляю на лінію щелепи. Різниця у зрості надто відчутна, а тому мені доводиться ставати на носочки, щоб мати змогу залишити поцілунок на чужій щоці.

Артем стоїть нерухомо, і я лякаюся цього. Хочеться перепросити за таку безтактність з мого боку і відсторонитися, але останнє мені не дають зробити. Я відчуваю сильну хватку на своїй талії, яка не дає мені змоги навіть поворухнутися.

Чоловік уважно дивиться на мене, і я бачу, як його зіниці розширюються.

***

Артеме, що ж ти зараз робиш?

У сусідній палаті моя вагітна дружина, до якої я так і не зайшов. Натомість моя рука лежить на чужій талії та не дає змоги її власниці відсторонитися.

Софі у моїх руках така мініатюрна, що я боюся зайвий раз поворухнутися, щоб не завдати їй болю. Вона покірно дивиться мені у вічі й чекає якихось дій, віддавши вибір мені.

Я можу зараз відпустити співачку і побажати їй одужання. Ми вдамо, що у палаті немає якихось невідомих імпульсів, а ми просто під діями ліків. Двері за мною зачиняться, і я піду до дружини, яка, напевно, чекає на мене.

Я можу все, але питання полягає в тому, чого я справді хочу.

Очі навпроти такі щирі й чомусь трохи наївні. Я дивлюся в них ніби під гіпнозом і розумію, що піддаюся почуттям. Міліметр за міліметром відстань скорочується, а серцебиття пришвидшується. Здоровий глузд мовчить, а тому я слухаю свої відчуття.

Поцілунок виходить таким фантомним, що складається відчуття, ніби його і не було. Я невагомо торкаюся до верхньої губи Софі й не чіпаю нижню, яка постраждала від того психа. Усього кілька секунд близькості, а мені здається, що в мені розірвалися феєрверки.

Я намагаюся відсторонитися, але тепер уже мені не дають цього зробити. Софі, попри біль, поглиблює поцілунок, і я піддаюся її пориву.