Розділ 18

Метушня… червоно-сині спалахи… люди у формі. Перед очима все ніби в уповільненій зйомці. Я не розумію, що відбувається. Чиїсь руки намагаються забрати мене від Артема, але він міцно притискає моє тіло до себе.

— Софі, подивись на мене, — розфокусований погляд зупиняється на обличчі Сергія, який схиляється наді мною. — Все позаду. Ти в безпеці.

До нас підбігають медики. Мені допомагають підвестися, і тільки тепер я бачу жахливу картину: зі спини Артема стирчить уламок скла, а біла тканина лонгсліву повністю залита червоним.

Я роблю крок у сторону і нутрощі скручує вузлом. Мене вивертає просто під ноги. Тіло тремтить, кожна клітина кричить від безсилля. Бідолашний Артем… Я навіть уявити не можу, який біль він відчуває зараз. Мені хочеться підбігти й допомогти, та ноги відмовляються слухатися.

— Артем, розплющ очі! — крик Насті розтинає повітря. У мене все стискається від її голосу. Це сталося через мене.

Один із поліцейських подає мені пляшку з водою. Руки тремтять так сильно, що я не можу відкрити кришку без чужої допомоги.

— Софі, у швидкій немає місця. Я сам відвезу тебе в лікарню, — слова Сергія долинають ніби крізь туман.

Я бачу, як зачиняються двері карети швидкої: на ношах лежить Артем, поруч його дружина. Вона однією рукою тримає живіт, іншою гладить його волосся. Наші погляди зустрічаються і в її очах тільки злість.

Артем врятував мене, а сам опинився на межі. Він не заслуговує на це. Боже, прошу, хай із ним буде все добре.

***

Світ повільно прояснюється. Я розплющую очі, але перед ними все ще пелена. Останнє, що пам’ятаю, – як ніс Софі на руках. Далі темрява.

— Артеме, не рухайся, будь ласка, — незнайомий голос належить лікарю.

— Ти при свідомості? — Настя нахиляється до мене, кілька разів цілує в скроню. Я не розумію, чому вона тут, з Сергієм, але зараз не час для питань. Єдине, що мені важливо знати…

— Де… де Софі? З нею все добре? — слова ріжуть горло, пересохле від спраги.

— З нею все прекрасно. Не те, що з тобою! — в її голосі злість і сльози.

Я з полегшенням видихаю. Софі врятована, значить, усе було недаремно. Далі поліція розбереться з цим божевільним.

— Ми їдемо в лікарню. Тобі допоможуть, — Настя плаче, а я не можу витерти її сльози.

— Не хвилюйся, я витримаю. Усе буде добре, — намагаюся заспокоїти її. Вона й малюк не повинні хвилюватися.

Попри заборону лікаря, я рухаю руку. Біль ріже спину, але я таки торкаюся її круглого живота.

— Я не залишу вас. Обіцяю.

***

Дорога до лікарні промайнула для мене, наче в тумані. Я не відчувала часу, лише холодні думки, що плуталися між собою. Спершу Сергій намагався щось говорити, заспокоїти, але швидко зрозумів: марно. Я просто мовчала й занурювалася у себе.

Перед очима знову й знову поставало обличчя Артема, його спина, пробита склом… і той погляд сталкера, коли його саджали в машину поліції. Мені здавалося, що цей день я носитиму в собі до кінця життя.

Щойно ми дісталися до пункту швидкої допомоги, біля мене одразу з’явилася ціла команда лікарів. Вони засипали питаннями, щось записували, вимірювали тиск, брали аналізи, обробляли синці на обличчі. Та все це було так далеко від мого справжнього болю. Я не потребувала їхньої уваги, мені потрібен був лише спокій і впевненість, що з Артемом усе гаразд.

— Куди відвезли Артема? — перше питання, яке зірвалося з моїх вуст.

— Він прибув раніше, — відповіла медсестра, навіть не замислюючись. — Йому вже накладають шви. На щастя, уламок скла не зачепив життєво важливих органів. Одужання не за горами.

Її слова стали для мене ковтком повітря. Я видихнула так глибоко, ніби вперше за весь цей час. Артем житиме.

Але навколо знову метушня: медики, що не дають перепочинку, Сергій, який стоїть поруч і присягається, що відтепер не відпустить мене ні на крок. 

Я ж хотіла лише одного – дочекатися моменту, коли зможу підійти до Артема. Побачити його. Подякувати. Переконатися на власні очі, що він у безпеці.

Бо якби не він… мене б уже не було.

***

— Скажіть, будь ласка, алергічна реакція на анестетик колись була? — я негативно киваю головою.

— Чудово. З вашим пораненням можемо обійтися без загального наркозу. Ми введемо вам лідокаїн для знеболення, оглянемо рану та накладемо на неї шви.

Ефект від ін’єкції швидкої допомоги почав спадати, а тому біль знову турбував мене. Я погодився з почутим і дозволив, щоб на мені розрізали кривавий лонгслів, який потрохи почав підсихати до шкіри. Відчуття не з приємних, але могло бути гірше.

Поїздка на Настю вплинула негативно, а тому вона зараз лежить в одній з палат під крапельницею від підвищеного тиску. Я картаю себе за те, що дав Сергію контакти дружини й не заборонив йому повідомляти про ситуацію, що трапилася. От навіщо вона приїхала? Чому не подумала про дитину і доволі пізні терміни?

Сумління не дасть мені спокою, якщо з малюком щось трапиться по моїй вині. Я мушу зробити все зі своєї сторони, щоб син народився здоровим, а далі буде видно. Момент встановлення батьківства неминучий і від нього багато чого залежить.