Розділ 16

Страх… він заповнив кожну клітину мого тіла. Я й гадки не мала, що можна відчути таке. Мене паралізувало зсередини, я навіть поворухнутися не могла, не те, що спробувати втекти.

Коли мене тягнули з авто в цей клятий будинок, я встигла помітити суцільне поле й відсутність хоча б однієї живої душі. У голові крутилися питання: де я? що зі мною зроблять? чи виберуся я звідси?

— Хто ти такий? — я відступила, впершись у меблі.

— Найпалкіший твій шанувальник, — викрадач увімкнув ліхтарик, висвітливши запилену кімнату з заштореними вікнами та покритими простирадлами меблями.

Я озиралася в пошуках втечі.

— Пташко співоча, навіть не намагайся. Нас тут тільки двоє. Твій телефон я викинув, а людей в радіусі п’ятнадцяти кілометрів нема.

— Ти псих! — вирвалося в мене. Його огидна посмішка викликала нудоту.

— Ні. Просто фанат, що зустрів свого кумира.

— Ти мене викрав! Привіз у цю руїну до біса на виступці, і кажеш, що не псих?

— Послухай… — він різко замовк, бо в темному коридорі скрипнула дверна ручка. — Сиди мовчки.

Він рушив туди, а в мені спалахнула надія. Я закричала:

— Допоможіть!

У коридорі щось гримнуло, а за мить викрадач повернувся. Спершу я побачила тільки його спину, а тоді… кров у жилах застигла.

— У нас непроханий гість, — промовив він і відступив убік. На підлозі я впізнала обличчя.

— Артем… — я підбігла до нього й тремтячими руками перевірила пульс. 

Живий.

— Артеме, подивися на мене! — я торкалася його щоки, але він не реагував. — Будь ласка…

— Досить! — мене відтягли й кинули на диван. Сталкер дістав клейку стрічку й почав зв’язувати Артема.

На столі стояла скляна ваза. Я схопила її, зробила крок, підняла руку для удару. Та чоловік зловив мене за зап’ястя.

— Ах ти ж стерво! — його очі палали гнівом.

— Відпусти! — я боролася, та біль змусив мене випустити вазу. Вона розлетілася на друзки.

— Це ти даремно, пташко співоча. Краще б сиділа тихо.

Я зціпила зуби.

— Навіщо ти мене сюди привіз? Чого тобі треба?

— Я ж кликав тебе. Стільки разів. Але ти надто зарозуміла, щоб відповісти простому смертному.

— Запрошенням ти називаєш брудні серветки чи фотошоп моїх світлин у порнографічних позах? Чи той портрет із крил метеликів?

— Ти нічого не зрозуміла… Там був сенс.

— Зрозуміла, що ти хворий псих, якому потрібен лік…

Він ударив мене. Я торкнулася щоки, на пальцях була кров. Металічний присмак заповнив рота. Сльози самі полилися.

Страх, злість і розпач змішалися у смертельний коктейль. Я сиділа, притискаючи руку до губи, і плакала.

Ще вранці я й подумати не могла, що цей день закінчиться тут. Краще б я відмовилася від тієї зйомки. Хоча… він би все одно знайшов спосіб підібратися до мене. Невже ця зустріч була неминучою?

***

— Не плач, крихітко, — слова долинали ніби крізь товщу води, але я розібрав їхній сенс.

У очах темніло, ліва скроня пульсувала від удару. Спробував розплющити очі, яскраве світло різало зір, а руки й ноги були зв’язані стрічкою. Я смикнувся кілька разів, але безрезультатно.

— А хто це прокинувся? — огидний голос лунав ближче. Наді мною схилився викрадач, чоловік років сорока з посмішкою, що викликала відразу.

— Артеме? — крізь схлипи почув голос Софі, хоча саму її ще не бачив.

— Як ти тут опинився? Як здогадався про мій план? — виродок їдко дивився зверху.

— Упс, форс-мажор, — вирвалося в мене. Злість переважала інстинкт самозбереження.

Ми зчепилися поглядами, кожен намагаючись показати силу. Навіть зв’язаний, я не збирався здаватись.

— Раз ти вже тут, проведемо час із користю. У вас мало бути заняття, не можна дозволити, щоб моя пташка співоча зіпсувала виступ.

«Моя»? Лють у мені спалахнула ще сильніше.

— Звідки ти знаєш про заняття? — голос Софі змусив нас озирнутися. Вона сиділа на дивані, бліда, з розбитою губою й тремтячими руками.

— Що ти з нею зробив? — я рвонувся вперед, але мене насильно втиснули назад.

— Пане репетитор, ви про кожну студентку так піклуєтесь чи Софі особлива? — він скривився. — А твоя вагітна дружина вдома, напевно, хвилюється.

Звідки цей божевільний знає такі подробиці? Скільки часу він стежив за нею?

— У моїх руках її розклад, контакти, навіть ексклюзивні фото. Я знав про кожен рух Софі й підлаштовував зустрічі. Ти навіть не помічала, пташко співоча.

— Це не може бути правдою! — Софі знову залилася слізьми. Мені хотілося розірвати пута й обійняти її.

— Після кожного концерту я стояв за кулісами з квітами. Приходив масовкою на шоу. Я був найвідданішим фанатом, що завжди тебе підтримував. Але тобі було байдуже. Ти дякувала, робила фото, йшла далі. Тож я змінив тактику і став сталкером.