Розділ 15

— Артеме, пригальмуй, вони зробили зупинку.

Після того як цей виродок з’їхав з шосе, довелося стати обачним. Сергій через власника салону почав відстежувати авто по трекеру, а я зробив зупинку, щоб дати йому фору. Сподіваюся, що це не стане нашою помилкою. Бо тепер я їду лише за вказівкою продюсера.

Поліція готує план визволення Софі й встановлює особу викрадача. Усе має пройти точно і без зайвого галасу, щоб застати покидька на гарячому. Від мене потребується дістатися місця призначення і доповісти про ситуацію.

— Сподіваюся, що вони не змінять авто, бо інакше я не знаю, що робити,  — я прекрасно розумів страхи Сергія.

За ці три години, що стежу за викрадачем я встиг накрутити себе по максимуму. Навіть близько не уявляю, що у тій хворій голові може відбуватися. Що він замислив зробити з Софі? Куди її везе? Яку ціль переслідує?

Софі… сама думка про те, як їй зараз страшно, ріже по живому. Як вона себе почуває? Чому знепритомніла? Чи прийшла до свідомості?

Питань було так багато, а відповіді жодної.

— Я думаю про те, що він з нею може зробити.

— Хай хоч пальцем торкнеться до моєї дівчинки і я перетворю його життя на пекло.

До «моєї дівчинки»… словосполучення, яке надто ріже вуха. Я відчув додатковий прилив злості, який був невиправданим. Чи все ж таки виправданим?

Зараз немає часу на такі роздуми. Я готовий власними руками щось зламати тому покидьку лише за те, що він ніс до автомобіля тіло Софі. Упевнений, що її погане самопочуття – це його рук справа.

— Що там? — я нервово почав стукати по керму.

— Пішла двадцята хвилина, як вони сидять на місці. Десять кілометрів від тебе.

— Їду.

Адреналін в крові зашкалює. Я відчуваю пришвидшене серцебиття, а також неймовірну злість, яку готовий обернути проти того виродка. Бідолашна Софі не заслуговує такий стрес. Що б не трапилося, але ми повернемо її додому.

Для більшої конспірації я відімкнув фари й намагався максимально повільно проїхати дистанцію. Зараз пізній вечір, а тому є можливість залишитися непоміченим.

Чорний джип я помітив здалеку, а тому вирішив зупинитися з дистанцією.

— Ти його бачиш?

— Ні, надто темно. Я зараз вийду і спробую оглянутися.

— Це може бути пастка.

— Не думаю. Бачу якийсь будинок, він не освітлений, але я впевнений, що той покидьок в нього направився. Тут суцільне поле і більше нічого поблизу немає.

Плану ніякого немає, але сидіти склавши руки я теж не можу. Поліція у кращому випадку прибуде через кілька годин, за які з Софі може трапитися безліч поганих речей. Я цього не можу допустити.

— Я йду оглядатися. Якщо через п’ятнадцять хвилин не зателефоную, отже, щось трапилося.

— Ви маєте протриматися до нашої підмоги. Артеме, що б там не було, але захисти її.

— Обіцяю.

Дзвінок обривається, а я морально готуюся до незвіданого. Зволікати немає чому, а тому я виходжу з авто і повільно починаю підходити до чорного джипу. Як я й думав, у салоні нікого немає. Отже, залишається будинок.

На вигляд він доволі старий, а ще повністю зарослий кущами, через які я змушений пробиратися, щоб мати змогу заглянути у вікно. Удача сьогодні не на моєму боці, адже я бачу кляті штори, які не дають жодного огляду.

Обхід периметра не дав жодної користі. Я попросту згаяв час і обдер шкіру на руках об кущі шипшини. Залишається тільки зайти через парадні двері, якщо вони, звичайно, відчинені.

Внутрішнє передчуття було не спокійним, коли я підійшов до входу. Рука опинилася на ручці, яка надто легко опустилася до низу. Замка не було.

Я роблю крок у темний передпокій, як чую: «Допоможіть».

Голова сіпається у сторону звуку, але це стає моєю помилкою. До моєї шиї притискають електрошокер, який б’є мене сильним імпульсом. Я не можу чинити опір болю, а тому падаю додолу.

А далі темнота…