Розділ 14

Я ще не встиг підійти до натовпу, як чорний тонований джип різко рушив з місця. Якесь внутрішнє передчуття підказало мені одразу завести авто й поїхати слідом. З Софі щось трапилося, і, можливо, моя допомога стане потрібною.

Одразу ж спала думка зателефонувати Ользі й уточнити, що відбувається. Я не бачив її серед людей, але менеджер мала бути в курсі.

— Привіт, красунчику, — вона взяла слухавку миттєво. — Скучив за мною?

— Авжеж. Але зараз не до жартів. Що трапилося з Софі?

— А що з нею? — тон різко змінився.

— Я під’їхав до комплексу й побачив, як якийсь чоловік виніс її на руках. Вона була без свідомості. Зараз він везе її в джипі, я їду слідом.

— Мені ніхто нічого не сказав… Артеме, поки я уточню, не відставай. Можливо, твоя допомога знадобиться.

— Добре. Чекаю від вас новин.

Мене наймали репетитором, а почуваюся нянькою. Хоча я не скаржився, бо з появою Софі моє життя стало цікавішим. Я вперше по-справжньому занурився в залаштунки шоубізнесу й зрозумів, що зірки – не лише пихаті й зарозумілі, а звичайні люди з купою слабкостей. До того ж Софі виявилася здібною, ерудованою і... надто близькою.

Минуло вже хвилин двадцять, як я тримався за джипом. Почало насторожувати, що ми проїхали повз лікарню. У цьому напрямку немає жодного медзакладу. Квартира Софі теж у зовсім іншій стороні.

Телефон завібрував. На дисплеї “Сергій Левицький”. Я вмикаю гучний зв'язок.

— Слухаю.

— Артеме, ви зараз поруч із Софі?

— Ні, я їду за авто, в якому вона.

— Марка і номер?

— Jeep, АА 0805 ВВ.

— Це підозріло. Мені повідомили, що їй стало зле. Якийсь чоловік назвався її водієм і сказав, що відвезе до лікарні. Але Софі приїхала власною машиною. Цей джип точно не з нашого автопарку.

— Ми вже виїхали на об’їзну. Попереду лікарень немає.

Червоне світло змінюється на зелене, і я знову тримаю хвіст. Тривога росте з кожною хвилиною.

— Я під'єднаю знайомих у поліції. Нехай проб’ють авто. Не відставайте.

 — Прийняв.

Ми вже неслися трасою під 120 км/год. Я не мав уявлення, куди саме вони прямують, головне – не загубити.

Я спробував набрати Софі. Один дзвінок, другий, третій, ніхто не бере. Серце стискається. Дзвоню ще раз… і мову відбирає: з вікна джипа на узбіччя летить телефон, розлітається на шматки. Можу посперечатися, що він належав співачці.

— Чорт…

Тепер сумнівів немає – це викрадення. Але що робити? Поліція? Я навіть не знаю точного напрямку. Спробувати підрізати? Це може закінчитися катастрофою.

— Думай, Артеме, думай!

Рано чи пізно водій здогадається, що за ним стежать. Тоді все стане ще гірше. Я знову набираю Сергія.

— Так! — його голос розлючений.

— Водій викинув телефон Софі. Ми мчимо трасою, напрямок невідомий.

— Чорт… Авто орендоване в прокаті. З’ясовуємо замовника і підключаємо GPS-трекер.

— Хто може бути за кермом?

— Не знаю. Переглядаємо відео зі зйомок, той тип точно не з нашої команди.

Джип звернув у якийсь населений пункт, а я пропустив назву. Навігатор вимкнений.

— На всякий випадок: я на BMW M4, номер АА 0705 ІА. Запишіть номер моєї дружини Насті, у неї доступ до GPS. Якщо що, вона допоможе відстежити.

— Добре. Артеме, не втрать їх! Софі реально у небезпеці.

Він швидко пояснив і про сталкера, який місяцями переслідував співачку. Я зціпив зуби, пазл складався.

— Викликайте поліцію, — сказав я. — Нам знадобиться підмога, щоб врятувати її.

***

Голова йде обертом, але я поступово приходжу до тями. Погляд досі важко сфокусувати, та я вже розумію, що лежу на задньому сидінні авто, яке мчить у невідомому напрямку. Хто за кермом, розгледіти неможливо. Я намагаюся піднятися, і нова хвиля нудоти стискає шлунок.

— Софі, ви прокинулися? — очі в дзеркалі заднього виду уважно стежать за мною.

— Мені зле… Куди ми їдемо?

Зібравши рештки сил, я сіла рівніше й глянула у вікно. І враз ніби крижана вода облила з голови до п’ят: навколо лише поля і рідкі поодинокі дерева. Ґрунтова дорога тягнулася кудись у глиб провінції. Жодних ознак цивілізації.

— Хто ви такий?! І куди мене везете?!

Страх витіснив слабкість. Я судомно проводила руками по сидінню в надії знайти телефон, хоч щось… Нічого. Авто чуже, незнайоме.

— Спокійно… — чоловік раптом обернувся, і мене паралізувало.

Я впізнала його. Сьогодні ми вже бачилися у спорткомплексі. Це він подавав мені полуничне смузі, такий ніяковий і ввічливий.

— Відповідайте! — голос зірвався на крик. — Хто ви?!

— Пташко моя співоча, — його очі блиснули фанатичним вогнем. — Я ж казав: наша зустріч неминуча.